Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Нічого ви мені не зробите! За мене тепер церква суду божого! Мене тобі образити не можна! Я зараз їду замовляти собі одяг, такий, як у них!

Баба швидко витягла зі своїх клунків якісь ганчірки, спритно поскладала їх до полотняної сумки, з якою ходила на вулицю, і пішла з дому.

— Даро, сонечко, ми ввечері змусимо її заговорити! Розумієш, їх там, цих цеесбістів мільйон, вона має сказати, кому саме вона дала гроші. А далі підемо в міліцію, які б вони не були суду божого, але крадені гроші приймати не можна і їм. А твоя баба елементарно вкрала в тебе великі гроші. Ти напишеш заяву в міліцію?

— Напишу, звичайно.

— А тепер мені треба йти. Я ввечері зайду.

— Ти не приходь краще. Я сама зайду до тебе в ларьок.

Дарина якийсь час сиділа на бабиному матраці, схопившись за голову, розгойдуючись, як лялька. Потім взяла свою сумку, яку завжди носила з собою. Там було кілька сотень дойчмарок, на які Дарина жила після повернення. Роботу думала шукати вже після купівлі квартири. То були гроші, які їй платив Нацик за різні дрібні послуги. Гроші були на місці. Цікаво, що б Нацик сказав їй зараз? Як би заспокоїв? Він завжди вмів заспокоїти її. Але ті неприємності, які мала Дарина в Ніргендсдорфі, були дрібницею порівняно з її нинішнім крахом. Чи зможе вона ще колись заробити такі гроші? Та й нерухомість весь час потроху, але дорожчає. Німці сміються із наших цін на квартири й будинки, але пророкують, що скоро в нас буде те саме, що в них. Та й навіть, як ціни будуть такі самі, знову три роки не жити...

У двері рішуче постукали. Дарина машинально відчинила їх. На порозі — жінка в уніформі ЦСБ.

— А де ваша баба?

— Пішла.

— Як вернеться, то передайте їй оце, — жінка витягла знайомий жовтий конверт, який їй вручив Нікудинський кілька тижнів тому. Дарина схопила його, зазирнула, побачила знайомі тисячні купюри.

— Що це? — щось підказало Дарині, що питання треба зараз поставити саме так, хоча сама вона добре знала, що це.

Жінка скривила якусь таку химерну гримасу, що стала схожою на бабу, коли та годину тому наполягала на своїй правоті, коли крала Даринині гроші й несла їх до церкви суду божого.

— Це її пожертва церкві суду божого! — жінка вимовила слово «пожертва» із особливо огидною інтонацією. — То передайте бабі, що в церкві суду божого фальшивих пожертв не беруть.

— Фальшивих пожертв?

— Тисячні купюри на території України не ходять. Їх тут в жодному банку не обміняють. А ці ще й фальшиві.

— Вона, певне, не знала, що вони фальшиві, — прошепотіла Дарина.

— Яка різниця церкві суду божого, знала вона чи не знала? Вона на суд божий принесла купу фальшивих грошей! — цеесбешниця знову скривила гримасу вищої проби потворності. — Підлогу в нас вона може мити, як і раніше. Але до нашого ареопагу вона ніколи не потрапить!

— До ареопагу?

— Вас це не стосується, дівчино. Може, воно й на краще, що я її не застала. Бо ще б падала на коліна, вила, як собака. Вона це вміє.

Жінка пішла, а Дарина машинально витягла тисячі з конверта. Ні, жінка з ЦСБ не підмінила купюри. То ті самі купюри, які їй вручив Нікудинський в Ніргендсдорфі. На всіх банкнотах були легенькі сліди її помади. Бо кожну з них Дарина ніжно поцілувала, перш ніж зашивати у свою білизну перед дорогою.

* * *

Цікаво, а чи повернула б ця жінка Даринині гроші, якби вони були справжні? «Ну от, ти втратила все, а тобі ще й щось цікаво. І навіть не втратила. Ти три роки працювала без вихідних за ніщо». Чому вона не показала ці гроші матері? Мати була присутня на тому обіді, коли Нікудинський вручав їй гроші. Але гроші він їй дав у кабінеті. А мати хотіла глянути на ті гроші. А вона її не пустила: не треба, сама розберуся. А Нацик? Нацик давав їй справжні гроші. Вона їх витрачала ще в Німеччині, купила собі дещо з одягу. І тут у пункті обміну валют ці купюри в неї міняли... Але того, що їй платив Нацик, небагато. Декілька сотень дойчмарок.

Дарина поїхала в центр міста до телефонної станції. По дорозі весь час обмацувала сумку, перевіряла, чи на місці її німецькі гроші. Продала сотню в обмінному пункті, замовила розмову з Ніргендсдорфом. Мати вдома.

— Добре, що застала тебе вдома, мамо.

— А де я могла бути?

— Ти могла бути в гостях у своєї подруги фрау Нікудинської.

— Ой, Дарочко, яка подруга? Вони втекли, винні гроші половині Ніргендсдорфа! Він же кілька років платив, заслужив кредит довіри, то потім йому багато чого відпускали в кредит! То він і лишив борг мало не за рік! І за ту гуску, яку їли, коли тебе проводжали, вони винні! Вони втекли вночі, скоріш за все, до Америки. Виїхали на машині, яку кинули в аеропорту в Гамбурзі!

Дарина розповіла матері події цього дня. Спочатку про крадіжку бабусі, а потім про повернення краденого працівницею церкви суду божого.

— Донечка моя! Сонечко моє! Бідна моя! От суки Нікудинські! І тебе обдурили, о Боже! А таки зуміли всім сподобатися.

— Мені вони, якщо чесно, ніколи не подобалися, мамо.

— Зачекай, я тобі ще не все розповіла про Нікудинських! Вони залишили в Ніргендсдорфі Мілуню! А вона кричала, ти ж знаєш, як вона вміє кричати! То ж був не їхній дім. Вони його орендували в пастора. А на Мілуню їм ішла добра допомога! В цій дурній Німеччині дебілам платять краще, ніж тим, в кого варить голова.

— Мені Нацик говорив, що на неї йдуть добрі виплати, — глухим голосом відповіла Дарина, — як, до речі, в нього справи?

— В нього все гаразд!

— Що значить «все гаразд»? Він встав і почав ходити?

— Ні, не встав! Але ж він лежить у власному домі, Даринко! І до нього ходять добрі лікарі! Це краще, ніж бути молодим, здоровим і бездомним! Бідно моя дівчино! Але я знову думаю, як тобі допомогти. На жаль, Герхардт проти, щоб ти жила в нас. Та й ти сама бачила, в нас лише дві спальні нагорі, нема де тримати ще одну людину.

— Ніхто з твоїх не