Празька химера - Євгенія Анатоліївна Кононенко
А може, в тому, що їхнє спільне житло не вийшло продати так, щоб кожному купити окреме, є якась незбагненна житейська мудрість? Мудрість спільного дому, який став продовженням їхніх тіл та їхніх душ. І вони знову лежать удвох на дні великого міста, і знову слухають, як тупотять діти в хаті ненормальних вище поверхом, і як лаються за сусідньою стіною. Чоловік і жінка на дні бурхливого міста. Припали одне до одного, як дві великі рибини на дні океану. Або на дні великого акваріума.
Повернення
Автобус нарешті рушив, і пасажири з полегшенням закуняли: подолано останній рубіж. Дарина так само глибоко зітхнула й обмацала пакунок, зашитий у білизну. Пакунок, який нещодавно вручив їй батько родини Нікудинських, в якій молода жінка три роки працювала нянькою трьох маленьких монстрів.
Скільки її знайомих провезли в Україну такі, а то й вагоміші пакунки на купівлю житла або автомобіля. Заробити таке важче, ніж провезти. Були сумніви: а може, чесно задекларувати ці кілька тисяч американських доларів? Таку суму провозити через кордон українським громадянам дозволялося. Але, наслухавшись страшних оповідок, мовляв, митники здають заробітчан грабіжникам, маючи з того свій чорний відсоток, Дарина заховала свій скарб на грудях, і от тепер вже напевне його в неї ніхто не відніме.
В Сарни автобус прибув, коли світало. Водій сказав, що стоятиме півгодини, що він хоче їсти. Сонним пасажирам було байдуже, чи хропти в дорозі, чи на стоянці. Дарина вистрибнула з автобуса, сподіваючись знайти телефон-автомат. Телефонну картку вона придбала на автостанції в Німеччині в крамниці для тих, хто їде в Україну. Її друг дитинства Стас, якому Дарина зателефонувала з Німеччини перед виїздом, казав: тільки-но перетнеш кордон, дзвони в будь-яку годину доби. В Ягодині жоден таксофон не працював. А в Сарнах працює.
— Вітаю мандрівницю на рідній землі!
— Вибач, що розбудила! Добре, що ночуєш вдома!
— Коли прибуваєш у рідне місто?
— Я вже в Сарнах. Прибуття до Києва, до готелю «Либідь» за чотири години. Затримок в дорозі не має бути.
— Зрозуміло! Зустріну! До зустрічі!
Дарина весело побігла назад до автобуса. У вузькій спідниці до колін, у коротенькій шубці, у високих чобітках вона виглядала дуже зграбно. Та ще й радість на її обличчі в цій сонній напівтемряві похмурого зимового ранку.
— Дівчинка на тисячу доларів! — крикнув їй молодий хлопець із пластиковою склянкою кави, який курив біля льрька, певне, також пасажир із сусіднього автобуса.
— Більше, ніж на тисячу!— задьористо відповіла Дарина, маючи на увазі купюри в її білизні.
— Якби було, і хвилини б не вагався, — відповів хлопець, маючи на увазі інше.
Дарина вже давно не підтримує подібних пустопорожніх діалогів із випадковими чоловіками. І з невипадковими так само. Її досвід декілька років як перекреслив усе те, що є таким бажаним для більшості молодих жінок її віку. Вона гарна і їй трохи за тридцять. Але влаштовувати особисте життя вона не збирається. Все це давно в минулому. Вона буде працювати й жити сама в квартирі, на яку заробляла в Німеччині три роки в родині заможних придурків Нікудинських.
— Дара — дура! — кричала їй п’ятирічна хазяйська дочка Аллочка і реготала.
— Зате ти — розумниця, — відповідала Дарина.
— Дара ду-у-ура, — не заспокоювалася Аллочка.
— Зате ти — надзвичайно розумна людина. Чого тільки ти не професор? — я просто не знаю.
— Сама ти професор... — втрачала азарт дражнитися Аллочка.
А на рік старший за Аллочку Сергійко наказував няньці, коли та ввечері приходила до його спальні вимкнути світло:
— Ти зараз роздягнешся і танцюватимеш для мене стриптиз. Ось на цьому столі.
— Але ж, Сергійку, цю послугу не включено в пакет послуг, який оплачує твій тато! Я роблю лише те, за що мені платять.
— Тобі й за це теж платять! — не здавався малий розпутник Сергійко.
— Помиляєтесь, молодий чоловіче. Вам принести угоду, підписану мною і вашим вельмишановним батьком? Там нема цієї послуги.
— То я тобі заплачу зі своїх кишенькових!
Сергійко зривався з ліжка, біг до шафки, витягав кілька десятків дойчмарок.
— Чи ви здуріли, молодий чоловіче? Ця послуга коштує у декілька разів більше. Спитайте у вашого батька!
Сергійко посміхався, мовляв, вони з татом — круті мужики, а нянька провадила далі:
— Домовтесь зі своїм татом, щоб він від наступного місяця включив те, про що ви просите до переліку послуг... — на тому Дарина гасила світло в кімнаті малолітнього гульвіси.
Нянька навчилася спілкуватися із юними Нікудинськими в такий незворушний спосіб лише згодом. На початку свого перебування в цій родині вона істерично бігла до їхньої матері, яка завжди була вдома, але ніколи не виявляла ні найменшого інтересу до власних дітей. Дивилася телевізор у вітальні. Приймала масажистку у спальні. Або курила на кухні в товаристві якоїсь сусідки, а іноді й матері Дарини.
— Дарино, вам за те й платять гроші, щоб ці питання ви вирішували самі, не підключали до цього зайнятих людей, — роздратовано відповідала фрау Нікудинська.
Нікудинські емігрували з України. Батько родини мав якийсь бізнес у Німеччині. Його майже ніколи не було вдома. А коли був, то здебільшого спав. Або дивився порно в кабінеті. І навіть не ховався, коли його заставали за переглядом. Тупо не відводив від екрана скляних очей. Батько родини просто не реагував на слова няньки, яка в перші тижні роботи наївно намагалася вплинути на негідників-дітей через їхнього батька. Поки не приходила мати і не казала:
— Дарино, хіба ви не бачите, людина смертельно втомлена. Дайте їй спокій.
А тим часом блондинка на екрані заплющувала очі й стогнала гучніше й гучніше. «Невже це аж так прикольно?» — думала Дарина і поверталася до своїх нестерпних вихованців.
Мати Дарини кілька років тому нарешті вийшла заміж. За німця. Якого теж здебільшого не було вдома. А коли був, то
