Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

— Бувай, старий, — бадьоро мовив Карл Мередіт, коли надійшла мить останніх прощальних слів. — Скажи там хлопцям, хай не журяться — скоро я теж запишуся й прибуду на поміч.

— І я, — коротко підхопив Ширлі, простягаючи братові смагляву долоню. Почувши це, Сьюзен зненацька змінилася на виду.

Уна спокійно потисла Волтерові руку, звернувши до нього задумливий погляд сумних темно-синіх очей. Проте Унині очі завжди здавалися сумними. Волтер схилив красиву чорняву голову в кашкеті й поцілував Уну теплим, дружнім цілунком брата. Досі він ніколи не цілував її, і на одну мить обличчя Уни виявило всі її почуття, та цього ніхто не помітив. Кондуктор вигукнув: «Посадку закінчено!», — усі намагалися здаватися радісними. Волтер звернувся до Рілли; вона взяла його за руки й підвела очі назустріч його погляду. Вона не побачить його, поки день прохолоду навіє, а тіні втечуть[57], і їй не дано було знати, чи втечуть вони в цьому світі, а чи в прийдешньому.

— Прощавай, — мовила Рілла.

В устах її це слово бриніло не тугою, якої набуло за століття гірких розлук, але ніжністю всіх жінок, що любили й молилися за тих, кого люблять.

— Пиши мені частіше й виховуй Джимса, як заповідав Морган, — відповів Волтер жартома, позаяк серйозні слова пролунали напередодні в Долині Райдуг. Проте в останню мить він узяв її обличчя в долоні й зазирнув глибоко у відважні сестрині очі. — Рілло-моя-Рілло, хай благословить тебе Господь, — мовив він лагідно й ніжно. — Неважко боротися за країну, що має таких дочок.

Поїзд рушив. Волтер махав їм з вагонної сходинки. Рілла була сама; до неї підійшла Уна, і двоє дівчат, що любили його, стояли разом, тримаючи одна одну за холодні руки, доки останній вагон зник з очей за лісистим пагорбом.

Потім Рілла провела годину в Долині Райдуг. Нікому й нічого не розповіла вона про цей час… не описала його ані словом у своєму щоденнику… а коли година минула — подалася додому шити Джимсові льолю. Після обіду Рілла пішла на збори одного з комітетів молодіжного Червоного Хреста, де сухо й по-діловому обговорила поточні справи з дівчатами.

— З її поведінки й не скажеш, що Волтер допіру сьогодні поїхав на фронт, — мовила Ірен Говард, вертаючись після зборів додому з Олів Кірк. — Та деякі люди нездатні відчути горе. Хотіла б і я не перейматися нічим, як Рілла Блайт.

Розділ 16

Реалізм і романтика

— Росіяни здали Варшаву, — безсило зітхнув лікар Блайт одного теплого серпневого пообіддя, вернувшись додому з пошти.

Гертруда й пані Блайт настрашено перезирнулися, а Рілла, що тієї миті годувала Джимса із простерилізованої ложки згідно з доктриною Моргана, впустила цю ложку на тацю, забувши навіть про мікроби, і вигукнула: «Страхіття!» — так, наче то була цілком несподівана звістка, а не логічний наслідок відступу військ Союзників упродовж попереднього тижня. Вони гадали, що вже примирилися з неминучим падінням Варшави, але тепер зрозуміли, що весь цей час, як завжди, уперто чекали на диво.

— Заспокоймося, — мовила Сьюзен. — Усе, напевно, не так жахливо, як нам здається. Учора я читала довжелезну статтю в монреальській «Геральд» — там сказано, що Варшава не має жодного стратегічного значення. Отож, пане лікарю, дорогенький, погляньмо на речі з точки зору стратегії.

— Я й собі читала цю статтю, і вона мене дуже підбадьорила, — відказала Гертруда. — Я знала тоді й знаю нині, що все це неправда, але в моїм теперішнім стані навіть неправда підтримує — коли вона втішлива.

— Тоді, панно Олівер, дорогенька, найліпше вам буде читати звіти німецьких командувачів, — саркастично озвалася Сьюзен. — Я вже покинула цю справу, бо дратуюся так, аж не можу зосередитися й поратися в домі як належить. Навіть сьогоднішні новини про Варшаву геть знесилили мене. Бачте, біда біду тягне: нині я спалила хліб, росіяни здали Варшаву, а осьде маленький Кітченер хоче вдавитися ложкою.

І справді, Джимс вочевидь намагався проковтнути ложку з усіма мікробами, які гніздилися на ній. Рілла механічно врятувала його від загибелі й уже намірялася продовжити годування, коли це випадкові батькові слова пронизали її таким трепетом, аж вона знову впустила горезвісну ложку.

— Кеннет Форд приїхав до Мартіна Веста по той бік затоки, — сказав лікар Блайт. — Його підрозділ дістав наказ про відправку на фронт, та щось затримало їх у Кінгспорті й Кен одержав коротку відпустку.

— Надіюся, він прийде попрощатися з нами! — вигукнула Енн.

— Він тут, мабуть, на день чи два, — неуважно зронив лікар Блайт.

Ніхто не помітив, як спалахнуло Ріллине обличчя й затремтіли руки. Батьки, навіть дбайливі й найпильніші, не помічають усього, що діється в них просто під носом. Рілла здійснила третю спробу нагодувати багатостраждального Джимса, та думати могла хіба про те, чи схоче Кеннет Форд зустрітися з нею перед від’їздом. Вона вже давно не мала звісток від нього. Невже він зовсім забув її? Якщо Кеннет не прийде, вона знатиме, що це так. Можливо, є навіть… інша дівчина — там, у Торонто. Звісно, є. Вона була дурна, що взагалі про нього думала. Більше не думатиме. Нехай він приходить — вона зрадіє. З його боку то буде чемно — навідатися в Інглсайд, де він колись був частим гостем. А як не прийде — нічого страшного. Це байдуже. Ніхто не засмутиться. Отже, Рілла вгамувала нерви… заспокоїлася… а втім, годувала Джимса так безладно й поспішно, що Морган жахнувся б, уздрівши її в цю мить. Самому Джимсові це також не сподобалося: він був методичним дитям, яке звикло ковтати їжу по одній ложці й мати час передихнути між ними. Він обурився, але марно. Цілком деморалізована Рілла вже не могла як слід нагодувати маля.

Аж тут пролунав телефонний дзвінок. То була звична річ — телефон в Інглсайді озивався щодесять хвилин. Проте Рілла знову впустила Джимсову ложку — цього разу просто на килим — і рвонула до телефона так, мовби життя її залежало від того, чи встигне вона зняти слухавку. Джимс, якому вже геть урвався терпець, підвищив голос і зарепетував.

— Алло, це Інглсайд?

— Так.

— Рілло?

— Так, тше… тше я.

О, хай би Джимс замовк лише на одну хвилинку! Чому ніхто не заткне йому рота?

— Знаєш, хто це?

Чи знає вона? Та вона впізнає цей голос будь-де… будь-коли!

— Це Кен… так?

— Еге ж. Я приїхав на кілька днів. Чи можна