Рілла з Інглсайду - Люсі Мод Монтгомері

І все ж на півдорозі до дверей вона спинилася й повернулася до вікна. На сцені співала Ірен. Її гарний чистий голос — єдине, що було в ній справжнього — ніжно відлунював у залі. Рілла знала, що після цього буде Марш фей. Чи зможе вона вийти й акомпанувати дівчатам? Тепер їй самій розболілася голова… у горлі пересохло. Ох, навіщо Ірен розповіла їй це саме зараз, коли новина могла тільки зашкодити? Ірен надзвичайно жорстока. Рілла пригадала, як уранці завважила кілька стурбованих маминих поглядів. Тоді вона була надто заклопотана, щоби замислитися над цим, але тепер зрозуміла. Мама знала, для чого Волтер поїхав до міста, проте не хотіла казати їй, доки скінчиться концерт. Яка в мами неймовірна сила духу!

— Я повинна лишитися й закінчити справу, — мовила Рілла, стискаючи крижані руки.

Решта вечора назавжди зосталася в її пам’яті як гарячковий сон. Тілом Рілла була між людей, та душа її самотою боліла в далекій катівні. Одначе вона вправно виконала Марш фей і, ні разу не затнувшись, продекламувала вірші. Вона навіть наділа дурноверхий костюм старої ірландки й зіграла в одній зі сценок ту роль, від якої мала відмовитися Міранда Прайор. Одначе її «ірландському акцентові» бракувало тієї виразності, яка звучала на репетиціях, а в декламації не вчувалося звичної натхненної іскри. Стоячи перед публікою, вона бачила єдине лице — вродливого чорнявого юнака, що сидів біля матері — бачила його в шанцях, бачила його, холодне й мертве, у сяйві зірок, бачила його змученим у в’язниці… стоячи там, на оздобленій прапорами сцені гленського клубу, вона бачила сотні жахливих картин, і власне її лице було блідіше за молочно-білі квіти в косах. У перервах між номерами Рілла невпинно міряла кроками гардеробну. Невже цей концерт ніколи не закінчиться?

Аж ось, нарешті, і все. Олів Кірк підбігла до неї й захоплено розповіла, що вони зібрали сто доларів.

— Добре, — механічно відказала Рілла.

Потім вона пішла… о, слава Богу, вона пішла від усіх. Волтер чекав на неї коло дверей. Він мовчки взяв її попід руку й вони рушили вдвох дорогою, що сріблилася в місячному світлі. На болотах скрекотали жаби, навколо простягалися рідні, тьмяно освітлені поля. Весняна ніч була зваблива й чарівна. Рілла відчувала, що ця краса завдає кривди її стражданню. Віднині вона зненавидить місячне сяйво.

— Ти вже знаєш? — запитав Волтер.

— Так, — здушено мовила Рілла. — Мені сказала Ірен.

— Ми не хотіли казати тобі, доки триває концерт. Коли ти вийшла на сцену до Маршу фей, я вже зрозумів, що ти знаєш. Сестричко, я мусив зробити це. Мене пекло сумління, ще відколи було потоплено «Лузітанію». Коли я уявляв собі тих загиблих жінок і дітей у холодній безжальній воді… спершу мені гидко було жити. Я хотів покинути світ, де може статися таке… обтрусити його ненависний порох із ніг своїх. А потім я зрозумів, що мушу піти на фронт.

— Там достатню хлопців… без тебе…

— Рілло-моя-Рілло, річ не в тім. Я йду на війну заради себе самого… щоб урятувати свою душу. Інакше вона перетвориться на щось неживе, убоге й мізерне. Це буде гірше, ніж сліпота, каліцтво й усе, чого я боявся.

— Тебе… можуть… убити, — мовила Рілла, ненавидячи себе за ці слова… за цей вияв слабкості й боягузтва… та після страшного напруження нинішнього вечора вона геть підупала на відвазі.

— Поволі чи швидко прийде вона,

Та смерть забере собі кожного з нас,[54]

— процитував Волтер. — Рілло-моя-Рілло, я казав тобі, що боюся не смерті. Іноді ми платимо надто високу ціну за саме життя. Сестричко, у цій війні стільки бридоти… я мушу допомогти змести її з лиця землі. Я битимуся за красу життя — це мій обов’язок. Можливо, є вищий обов’язок, Рілло… але мій — отакий… обов’язок перед життям і Канадою… і я мушу виконати його. Рілло, сьогодні до мене вернулася самоповага — уперше після Джемового від’їзду. Я навіть міг би написати вірш, — засміявся Волтер, — а ще від серпня був нездатен скласти ані рядка. Сьогодні ж я повен натхнення. Сестричко, будь відважна — ти так несхитно трималася, коли Джем їхав на фронт.

— Це… інше… — Рілла мусила спинятися після кожного слова, щоби притлумити ридання. — Я… люблю… Джема… звісно… та коли… він… поїхав… ми думали… війна… не триватиме… довго… Волтере… а ти… для мене все…

— Рілло-моя-Рілло, ти повинна бути відважною, щоб допомогти мені. Сьогодні я щасливий… мене п’янить ця перемога над собою… але так буде не завжди — тоді ти допоможеш мені.

— Коли… ти… їдеш? — вона мала одразу почути найгірше.

— Через тиждень — вирушу до Кінгспорта на вишкіл. У другій половині серпня, очевидно, ми поїдемо до Європи, але ще достеменно не знаємо.

Тиждень… іще тільки тиждень із Волтером! Рілла, надто юна, не розуміла, як їй жити далі.

Коли вони ввійшли на інглсайдське подвір’я, Волтер, спинившись у тіні старих сосон, пригорнув Ріллу.

— Рілло-моя-Рілло, у Бельгії й Фландрії були такі само чисті, невинні дівчата, як ти. Ти… навіть ти… знаєш, що з ними сталося. Ми повинні зробити все, щоб таке не могло повторитися, доки існує цей світ. Ти допоможеш мені?

— Я спробую, — проказала вона. — Я спробую, Волтере.

І коли Рілла сховала обличчя на братовому плечі, вона вже розуміла, що так має бути. Там і тоді вона примирилася із цим. Він мусить піти — її прекрасний Волтер з його прекрасною душею, мріями й ідеалами. І вона завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Вона бачила, як ця мить наближається — поволі, невідворотно, як насувається тінь грозової хмари на сонячне поле, тихо й невблаганно. Та попри весь біль, у потаємнім закутку її душі озвалося дивне відчуття полегшення. Минула кривда, якої Рілла не визнавала навіть сама собі. Тепер ніхто… ніхто не назве Волтера боягузом.

Тієї ночі Рілла не спала. Не спав, очевидно, й ніхто в Інглсайді, крім Джимса. Тіло росте поволі й постійно, але душа — рвучкими стрибками. Вона може досягти свого цілковитого розвитку за годину. Опісля тієї ночі душа Рілли Блайт була вже душею жінки. Тепер вона вміла переживати горе, стала сильною й витривалою.

Коли засяяв гіркий світанок, Рілла підвелася з ліжка й підійшла до вікна. За ним росла велика яблуня, пишний конус рожевого квіту. Волтер посадив її багато років тому,