Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький

Тим часом отець Мельхиседек задумав ще встругнути штуку гостям. Він побіг в пекарню її тихенько звелів наймичкам навибирати в льоху дрібнесенької картоплі, такої завбільшки, як горіхи. Наймички принесли картоплю, помили й обтерли. О. Мельхиседек убгав її в кишеню. В кімнаті на лежанці стояла миска з горіхами. Отець Мельхиседек тихенько висипав туди дрібненьку картопельку, перемішав з горіхами, ще й притрусив зверху насінням. Батюшки пороздягались й посідали долі, на помості. Порозбирались і матушки й сиділи долі на своїх постелях. Тоді вже пішли в моду пунші. Онисія Степанівна винесла здоровий бутель рому, в котрий входило піввідра. Ром був настояний на рожевому листі. Бутиль поставили на постелі. Онисія Степанівна винесла стакани з чаєм, а батюшки доливали по півстакана рому. По покоях пішли наркотичні пахощі свіжої рожі, змішані з духом рому. Матушки зачули в кімнаті той дух і не втерпіли. Двері з кімнати одчинились, і в світлицю висунулась одна матушка, потім заглянула друга й третя. Матушкам було невесело самим в кімнаті.

– Е, панотці, як у вас гарно пахне! Та це ви тутечки п'єте щось дуже смачне,– заговорила Марта, висовуючи з-за дверей голову, зав'язану на ніч біленькою хусточкою.– А ходім, паніматки, до їх та однімім пунш.

Напнувши на плечі здорову хустку, Марта вийшла з кімнати й сіла долі коло бутля. За Мартою вийшла друга матушка, так само запнута хусткою, за нею третя. В кімнаті зосталась тільки благочинна та кільки молодих, соромливих. Матушки посідали з батюшками навкруги бутля й підливали й собі в чай рому.

Всім стало весело в нових позах. Почався гомін та жарти. В стаканах в батюшків вже давно не було й краплі чаю, а вони все підливали рому.

– Чи нема, господине, в вас часом горішків для наших матушок? – обізвався отець Мельхиседек.– Отамечки я наглядів в вас на лежанці добру миску з ласощами, та ще й не з простими, а турецькими. Мабуть, господине, ховаєте не для гостей, а од гостей...

Онисія Степанівна подала Мельхиседекові через двері миску з горіхами. Матушки розхапали горіхи в одну мить: декотрі поховали по кишенях, щоб повезти дітям додому гостинця, однятого нібито на дорозі од зайця. Отець благочинний й собі простяг руку й вхопив жменю горіхів.

Марта вкинула в рот картоплину, розкусила й виплюнула; другі матушки натрапили на картоплю, але, розшолопавши, випльовували.

– Які м'які горішки! Це, мабуть, загранишні, не прості,– говорив отець Мельхиседек, прижмурюючи хитро очі.

– А справді, якісь м'які та чудні на смак,– обізвався благочинний, котрий, не розібравши, вже з'їв картоплину, в певній надії, що то турецькі горіхи.

– Щось неначе чи гнилі горіхи, чи шолудиві, чи що. І лушпиння чогось м'яке, неначе картоп...

Марта викинула на долоню розкушену картоплину, принесла до світла,– на долоні й справді була картоплина.

– Ой, картопля! їй-богу, картопля! Що це за диво! Чи, може, в турків такі горіхи ростуть? – крикнула Марта.

– Авжеж, в Турції не такі горіхи, як наші,– розпочав вчений благочинний.

Отець Мельхиседек хитро поглядав на матушок і мовчав. Друга матушка розкусила картоплину, принесла до світла,– на долоні лежала таки справжня картопля.

– Та це таки справді картопля! Це нас хтось дурить! – крикнула вона, скоса поглядаючи на Мельхиседека.

– Чи таки наша картопля, чи, може, турецька? А кете лишень дайте сюди,– я подивлюсь! – сказав Мельхиседек, роздивляючись на картоплю.– Чи ти ба – яка маленька.

– Та це ти, старий, мабуть, дуриш нас, накидав в горіхи нам картоплі! – крикнула Марта.

– От і вигадала! Пішов би на старість уночі шукати картоплі. Це, мабуть, ти сама дуриш нас,– обізвався з поважною міною отець Мельхиседек.– Одначе призволяйтеся, матушки, на здоров'ячко, ще й у кишені наховайте та повезіть дітям на гостинець.

В світлиці піднявся сміх та гвалт. Матушки почали кидати на Мельхиседека горіхи й картоплю; на його голову посипалось насіння.

– Накладім йому під подушку цих турецьких горіхів; нехай уночі сам поїсть,– говорила Марта, підкладаючи Мельхиседекові під подушку картоплю й горіхи.

Отець Мельхиседек з байдужною міною повикидав картоплю, а горіхи поїв. Гості спорожнили бутля, й на дні зосталось тільки рожеве листя. Онисія Степанівна винесла з кімнати барильце. Отець Харитін знов налив бутля. Рожевий лист заграв в горілці, неначе пурхнули з дна горобці.

– Вип'ємо ще по одному пуншові до подушки та й лягаймо спати,– промовив отець Мельхиседек, наливаючи в стакан рому.

Випили ще по одному пуншові, а сон таки не брав. Пунш тільки більше розтривожив усіх. Усім хотілось балакати. Всі розказували, кричали, й ніхто нікого не слухав.

– А даваймо ще співати абощо! – крикнув отець Мельхиседек.– Ану, Марто, починай!

Марта завела тоненьким голоском, але в неї голос неначе спорснув і перетявсь. Марта покашляла, знов затягла та й не вивела. Нитка знов порвалась. Мельхиседек хотів її піддержати, але тільки загарчав. Студенти підхопили, матушки пристали до їх. Кожний тяг, куди попалось. Концерт вийшов якраз такий, який співає череда, йдучи з поля в село.

– Чорта з два заспіваємо, коли оці рожі в бутлі забили памороки,– сказав отець Мельхиседек.– Чи не покликати б з лірою Шмида: нехай би нам заспівав Лазаря.

– Коли й Шмид ласий до бутля: ще схо-зає бутля в торбу,– сказала Марта.

– Покличмо бабу Оришку,– оця так утне! там тобі така дженджеляста! – сказав Мельхиседек.

– А справді, покличмо! – крикнули всі. Один студент побіг в пекарню й розбудив бабу Оришку. Баба спросоння схопилась. Паничі взяли її попід руки й привели в світлицю.

Отець Мельхиседек поставив серед постелі стільчик.

Бутля посунули набік, і на місці бут-ля сиділа баба Оришка в чорній запасці, зав'язана білою хусточкою; сиві коси повилазили з-під очіпка. Сонна баба сиділа на стільчику, неначе відьма на Лисій горі.

– Ож на, бабо, випий цього дива, то, може, швидше прочумаєшся,– сказав отець Мельхиседек, подаючи бабі стакан з ромом.

Баба вхопила в рот рому й закашлялась по-овечому.

– Ой, цур йому! Як його нони п'ють? Якби я випила, то до світа і здуріла б,– сказала весела баба, дуже ласа до жартів.

– Ану, бабо, випийте,– ми побачимо, як ви здурієте до світа,– заговорили паничі.

– Еге! Здурійте вже ви самі передніше, а я, стара, вже за вами,– сказала баба, розвеселившись.

– Може б, ви, бабо, заспівали нам, бо в нас од цього пуншу вже памороки забило.

– Потривайте ж, вип'ю для сміливості, щоб голосу набратись,– сказала баба, цідячи ром через зуби.– Та й смачну ж ви горілочку п'єте! Ото коли б нам шинкар таку продавав,– сказала баба.

– Ага! розсмакувала!