Крапля крові - Юрій Михайлович Мушкетик

А він прикрив долонею чоло, заплющив очі… І бачить сумний журавлиний ключ в прощальнім вирії. Плачуть тривогою журавлі, плинуть понад сумною землею. Все далі й далі. Он вже тільки маленькі крапочки видніють на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі? Що чекає його тут? Чи привітає він їх весною, чи почує їхній крик?

Вмовкла музика.

Він знав, на сцені вклоняються лебедята, і не підводив очей.

Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодія, і він не хотів віддавати її іншим видінням. Не хотів чи яе міг. Знов тільки — це не впертість. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може… Мабуть, в валі зараз немає нікого. Музика спопелила стіни, повела людей на тисячі знаних і незнаних доріг, їх тут немає, слухачів. Одні проповзають попід колючим дротом, інші дивляться не надивляться в сині чи голубі очі не судженої коханої, ще інші злітають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим і велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видінь і мрій. Лине до вищої музики. До тієї, яку ми називаєм життям. Так, жодній мелодії не передати музики людської душі, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковій росі, коли слухає шум осіннього бору, коли дивиться в кохані очі. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам і композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має за сухого реаліста. Він прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до праці, прослуховує на магнітофонній стрічці Бетховена або Брамса. Вони його активізують до праці. Саме так — активізують. їхню урочистість, високий тембр він несе з собою до операційної. Ввечері, коли млявиться робота, сідає до рояля. Він себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як і те, коли він, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишені по плитці старого затверділого пластиліну. І те й те розламує пальці.

…Відлетіли журавлі. Згасла лебедина пісня на холоднім озері. І лишилася туга по тих невідомих журавлях і по сумному лебединому коханню.

Прокіп Гордійович повертався десь близько півночі. Ішов далекими глухими вуличками — навмисне докидав гаку: помріяти, подумати. Йому найкраще думалось в ході.

Сумна, мрійлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.

І так нагло, так несподівано перепинили їм шлях три хиткі постаті, що Холод поморщився з досади. — Дядь, дай на трамвай…

Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих літ. Тримали руки в кишенях плащів, човгали гумовими підошвами по асфальту.

— Дядь, не жмись, — виступив наперед, чвиркнув крізь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. — Дай красненьку, а то можеш спіткнутись…

Холод ковзнув поглядом по шрамові, по низько насунутому на очі куцому козиркові, пішов просто на нього.

— Я ще не спотикався, — мовив. — А от ти спіткнутись боїшся. Й не вдариш.

Шрамуватий відступив на крок, і він пішов прямо. Йшов рівно, не втягуючи голови в плечі. Відтак зупинився, кинув через плече:

— А ще не вдариш тому, що я в тебе вирізав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, — і закрокував далі.

Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь помацав живіт.

— Кім, що прочирикав цей чмур? — запитав стурбовано. — Хіба без апендицита… На що він впливає?..

— В декого на совість. А в тебе — на клепки в голові, — вже здалеку відгукнувся Прокіп Гордійович.

Йому не було ані страшно, ані смішно. «Може, й Олег десь так», — заглушила все думка.

Кілька днів тому впав йому до рук несподіваний лист. Той лист і порадував, і засмутив його. А найбільше — здивував. Лист було адресовано на клініку. Писав зовсім не знайомий хлопець. Під листом підпис: Андрій і кілька закарлючок, схожих на зігнутий спіраллю дріт. Адреси зворотної не було. Хлопець писав, що його. Холодів, син Олег працює з ним в одній бригаді, на шахті. Вони потоваришували. Професор нехай не турбується за Олега. Бригада в них дружна, всі вони живуть в гуртожитку, харчуються в їдальні, — Олег навіть поправився. Мабуть, незабаром напише сам…

Прокіп Гордійович щиро подякував у думці невідомому Андрієві. Але довго не міг стямитись з подиву. Олег на Донбасі! Працює на шахті! Як він опинився там? І що ж тепер йому?.. Адже — Донбас!

«От ти вже й розхлипався, мов дамочка під дверима деканату. Зізнайся, ти, інтелігент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем під пахвою? Так. Бачу. І не можу відмовитись. Я розумію… Й не можу зрозуміти. Не можу, бо не хоче розуміти серце. І всі ми… Всі маємо серця. Я знаю: Донбас — це не лише вугіль і круте слово.

Це й бібліотека, і гірничий інститут, і робітничий театр. І все ж мені страшно.

Всі це знають. І я теж. Але я на Олега дивлюся зовсім інакше, ніж на чужих хлопчаків з вулиці. На всіх чужих. Всіх нас цікавить молода доля. Молодь — майбутнє людства, і від того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспільство. Хоч отакі, як оце, взагалі плюють на суспільство. Проте й вони, майже несвідомо, розраховують на нього — воно їх завжди прохарчує.

Багатьох з них щось не вдовольняє в житті. І вони протестують. І теж по — різному. Вусатий молодик заперечує рішуче все і так же рішуче копіює героїв копійчаних фільмів та книжок. Його протест — мозолям. І ні гич більше. Ми розшеретовуємо їх словесними трієрами, але насправді всі вони зсипані до одного засіка. До того ж, готуючись шеретувати їх, міркуємо про всілякі запобіжники, хлорани, а самі затискуємо міцно в долоньці ту, одну, єдину, дорогу нам зернинку, гаряче притискаємо її до своїх грудей.

Проростай не кукілем, зернинко, крізь наше серце!»

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Дні летіли, мов наполохані коні. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застилає їдка пилюка?

Пилюка застила виднокіл,