Легенда про Сонну Балку та інші історії - Вашингтон Ірвінг

Незабаром лопата рибалки вдарилась об щось, що зазвучало порожнисто. Цей звук завібрував у серці Вольферта. Негр повторив свою спробу заступом.

— Це скриня, — запевнив Сем.

— Повна золота, я цього заслужив! — верескнув Вольферт і ляснув у долоні.

Як тільки він вигукнув ці слова, його слух вловив якийсь нечіткий шурхіт згори. Він глипнув туди — і маєш! У світлі ватри він, здавалося, побачив над скелею хиже обличчям буканьєра-потопельника, котрий криво всміхався.

Вольферт залементував і впустив ліхтар. Його паніка передалася супутникам. Негр вистрибнув із ями, лікар кинув книжку в кошик і взявся молитися німецькою. Усі були нажахані та в сум’ятті. Багаття згасло, ліхтар також. У поспіху шукачі кидалися і натикалися один на одного. Вони вирішили, що це цілий легіон демонів напав на них, і в мерехтінні жаринок бачили якісь химерні постаті, дивовижні силуети в червоних ковпаках, які біснувалися і верещали навколо. Лікар побіг в один бік, Брудний Сем — в інший, а Вольферт кинувся до води. Коли він занурився в хащі, розсуваючи кущі та гілки, то відчув, що хтось переслідує його.

Чоловік сторчголов погнав уперед. Та йому вже наступали на ноги. Нещасний відчував, як хтось хапає його за поли плаща, аж раптом на його переслідувача напали. Почалася жорстока сутичка і боротьба, постріл із пістолета на мить освітив скелю та кущі й показав силуети двох людей, які запекло зчепилися. У темряві бійка продовжилися — супротивники душили один одного, задихалися та стогнали, а також качалися серед гірського каміння. Звучали ричання та вигуки, в яких можна було розчути прокляття, а Вольфертові здалося, що він упізнав голос буканьєра. Він охоче утік би, але опинився на краю прірви і не мав куди подітися.

Вороги знову схопилися на ноги та поновили свою боротьбу і лише сила та витривалість могла вирішити це протистояння. Аж тут один із супротивників зірвався з обриву й упав у глибокий потік, що клекотів унизу. Вольферт почув, як щось булькнуло та якесь незрозуміле галасливе бурмотіння, але темрява ночі приховала те, що відбувається, від його погляду. Швидкість течії миттєво змила все без сліду. Один із ворогів був знищений. Але чи не був і другий ворогом Вольферта, адже вони обоє могли бути його супротивниками? Чоловік почув, як надходить той, хто залишився в живих, і його душа втекла в п’яти. Він побачив силует на фоні скелі, яка проступала на горизонті, незнайомець наближався. Помилки бути не могло, це той буканьєр. Куди тікати! З одного боку урвище, вбивця з іншого. Ворог наближався, він був уже поряд. Вольферт намагався зісковзнути скелею, але його плащ за щось зачепився і тепер душив чоловіка за шию. Зависнувши в повітрі, він напружив ноги, щоб позбутися мотузки, якою турботлива дружина зав’язала йому плаща на шиї. Вольферт подумав, що вже настала його остання година і вже віддавав свою душу в руки Святого Миколая, як мотузка тріснула і він покотився вниз, вдаряючись об каміння, з куща на кущ. Червоний плащ залишився нагорі, він майорів, як кривавий прапор на вітрі.

Збігло чимало часу, поки Вольферт прийшов до тями. Коли він розплющив очі, то побачив, як радісні промінчики ранку заполонили небо. Він виявив, що лежить на дні човна, добряче потовчений. Спробував сісти, але йому було надто болісно і неприємно рухатися. Якийсь приязний голос запропонував лежати і не рухатися. Він звернув погляд у той бік і побачив Дірка Вальдрона, який пішов назирці за шукачами скарбів на настирливе прохання пані Веббер та її доньки, котрі з похвальною цікавістю для своєї статі проникли у таємницю консультацій Вольферта з лікарем. Дірк плив на певній відстані, наглядаючи за маневрами рибалки, і прибув якраз вчасно, щоб врятувати невдаху від його переслідувача.

Так закінчилася ця небезпечна експедиція. Лікар і Брудний Сем незабаром повернулися назад на Манхеттен, і кожен з них мав свою окрему версію страшної пригоди, яка сталася з ними. Що ж стосується бідного Вольферта, то замість того, щоб повернутися з перемогою, з лантухами, повними золота, його доправили додому на ношах у супроводі ватаги цікавих підлітків. Дружина та донька побачили цей осоружний почет на відстані, здійняли на ноги всіх сусідів своїми зойками, бо подумали, що бідний чоловік наклав на себе руки в черговому нападі шаленства. Однак, збагнувши, що він ще живий, хутко поклали його до ліжка, біля якого розсілися старі матрони з усієї округи, щоб визначити, як треба лікувати хворого. Усе містечко гуділо про випадок із шукачами скарбів. Багато людей відвідали місце тих нічних пригод, але, незважаючи на те, що знайшли його, не виявили там нічого, вартого їхньої уваги. Дехто стверджував, що знайшов уламки дубової скрині з залізною лядою, від яких тхнуло золотом. Казали також, що в старому родинному скелі знайшли сліди тюків і ящиків, але це було дуже сумнівно.

Правду кажучи, таємницю всієї цієї історії так і не розгадали до цього дня. Чи був там якийсь скарб, колись справді закопаний у тій місцині, чи ні, а якщо так, то чи забрали його ті, хто й закопав? А, може, він і досі лежить там під охороною гномів і злих духів, поки хтось належним чином не візьметься до пошуків, про це все можна лише гадати. Зі свого боку, я схиляюся до останньої думки, і не сумніваюся, що велетенські скарби лежать поховані і там, і в багатьох інших місцях цього острова та поблизу нього, закопані в часи буканьєрів і перших голландських колоністів. І я щиро рекомендував би багатьом своїм співгромадянам зайнятися пошуками, якщо вони не мають якоїсь іншої роботи.

Висувалося багато гіпотез і про те, ким був дивний морський вовк, котрий упродовж тривалого часу верховодив маленькою ватагою на Корліровому мисі. Бо й зник він дивно, і з'явився знову за страшних обставин. Одні вважали, що він був контрабандистом і допомагав своїм товаришам вивантажувати товар у скелястих бухтах острова. Інші, що він був піратом, одним із найдавніших соратників Кідда або Брейді, і повернувся, щоб видобути скарби, раніше закопані в околицях. Єдиною обставиною, яка проливає хоч якесь світло на це таємниче питання, було повідомлення про дивне на вигляд судно, схоже на піратське, яке помічали впродовж кількох днів, з нього ніхто не висаджувався і нічого не повідомляв про себе