Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська
«Де ти був?» – ревнув до мене.
Мене обняло холодом.
«Мельдую покірно, пане лейтнант, я був на урльопі[110] дома!»
Він гримнув мене в лице.
«Ти, проклята собако, ти тепер приходиш? – верещав. – Я тобі лиш на одну днину урльоп дав! Знаєш ти то?» – сопів із гніву.
«Прошу пана лейтнанта: мені казали при компанії[111], що я маю два дні…»
Тарах – другий раз. А по тому:
«Мені все одно: чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох! Але мені йде о те, аби ти знав порядок…»
Що я мав казати?
При війську не вільно відповідати. Ані писнути… ані рота не вільно створити, ще гірше потім. Він ще багато говорив, а потім: «Марш!»
Я пішов.
Тоді було мені так, якби мене гадина в серце вкусила. А дома я ані пив, ані гуляв, ані калачів не їв. Я застав там таку нужду та такий смуток, що мені здавалося, що ходжу по коліна в сльозах. Бідні сестри вилетіли проти мене, як мокрі птахи, а бідний темний батько плакав гірко…
«Дотепер бодай вона тебе виділа, – говорив, – а тепер навіть вона тебе не вилить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч…»
І на все те мав я лиш два дні, та й за ті…»
Він урвав і не міг із жалю говорити.
– Та й тому кажу я, тату… – тягнув дальше хлопець і також не докінчив.
– Візьміть мене з собою звідси, тату! – вирвалося знов, як переділе, болісно з грудей хлопця. – Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть що хочете, нехай мене пустять!
Старий дивився на сина.
– Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! – сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.
Син витріщився на нього.
– Аякже! Я виджу!
Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.[112]
Син злякався.
– Тату!
– Я йду вже, синку!
– Та як же? Сидіть іще!
– Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього вирятувати! Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!
Він говорив із морозячою повагою й рішучістю.
– А я думав про вас день і ніч! Зривав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви…
– Мовчи!
Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.
Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос:
«Тато сидів, мов собака, на землі, а ти…»
«Собака, собака!» – скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав. «Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох…»
* * *
Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимарширує зараз на егзецирку[113] за місто, та хто ще там не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.
Один вояк приступив до Івоніки й сказав:
– Ідіть додому, бадіко! – і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: – Не грайся!
Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.
– Ви вже йдете, тату, вже йдете? – сказав хлопець жалісно. – Коли прийдете знов? Приходіть, інакше я страчуся!
Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер[114] і торністру[115], чи прощатися з батьком.
– Зараз будуть нами гнати, як псами, – кликнув, – але най-ко, най!
Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ.
Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:
– Я піду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарні. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися. – Відтак додав: – Я буду щонеділі в тебе! Аби як, то я прийду! Хіба що заслабну, то не буду! В неділю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду більше з тобою говорити! І я мушу йти! Там жде все на мене!
– Бувайте здорові, тату! – Зігнувся і поцілував покірно чорну, грубу руку.
Відтак старий вийшов скорою ходою скромно з кімнати.
Саме супроти касарні розпростерся великий старий міський парк. Коло його входової брами станув Івоніка й дожидав сина.
Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як від смерті. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки сковані, й він мав на те все мовчки глядіти. Отак, як тепер полишив він його, він міг або стратитися, або все покинути та піти світами.
«Не має серця до жовнірів!» – сказав до себе, а відтак згадав знов про те, що обіцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби він його видів. Він був дитина. Сава не був такий – казало щось у нім. Сава був би пішов і служив, і був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, і дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, і він не боявся б їх. Сава – залізний. З тіла тонкий, марний, а проте залізний.
Він знов зітхнув, а проте лице його оставало все однакове, майже байдуже. Так чогось усе посумніло! І ніяк було того всього обминути або переіначити. Стануло, мов гора, і хіба головою було о нього товчи… Думаючи про сина, дивився, мов у забутті, на великий похмурий будинок.
Нічого – крім строгості.
Високі пусті вікна витріщилися з муру, як зголоднілі очі; а за їх ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистіло холодне залізо. За якусь хвилину вдарило щось о його слух, мов градом. Він прокинувся.
Вояки виходили з високої касарняної брами. Величезна сиво-синя змія викотилася безчисленними ногами із касарні на дорогу… Як була вже зовсім надворі, зовсім до останньої ноги, він закинув свій старий міх на плечі, справив шапку на голові й пустився вслід, мов дрібний