Оповідь Артура Гордона Піма (збірник) - Едгар Аллан По
Двадцять другого числа, коли ми сиділи, притулившись один до одного й похмуро думали про свою недолю, в мене раптом промайнула думка, з якою сяйнув і проблиск надії. Я пригадав, що коли ми зрубали фок-щоглу, Петерс, який стояв біля якірного ланцюга з навітряного боку, віддав мені сокиру й попросив, якщо можна, заховати її в надійне місце, і що за кілька хвилин до того, як на бриг накотився останній велетенський бурун і залив судно водою, я відніс сокиру в кубрик і поклав у одну з комірчин, прилеглих до лівого борту. I ось тепер я подумав, що якби ми знайшли ту сокиру, то змогли б прорубати палубу над коморою і дістати звідти якусь провізію.
Коли я розповів моїм товаришам про цей план, обидва тихо скрикнули від радості, й ми всі подалися на бак. Тут спускатися було куди небезпечніше, ніж у кают-компанію, бо прохід був вужчим; нагадаю, що всю надбудову над трапом у кают-компанію давно змило хвилями, тоді як спуск до кубрика, що являв собою простий люк площею близько трьох квадратних футів, залишився непошкоджений. Я, проте, не вагався ані секунди; як і раніше, мене обв’язали навкруг пояса мотузкою, і я хоробро пірнув у воду, ногами вниз, швидко дістався до комірчини і вже з першої спроби знайшов сокиру. Важко передати, з яким захватом і радістю зустріли мене на поверхні, а ту легкість, з якою пощастило дістати сокиру, визнали за добрий знак, що обіцяв нам кінцевий порятунок.
Надія додала нам сил, і ми з Петерсом усю ніч по черзі рубали палубу – поранена рука Огастеса не дозволяла йому допомогти нам бодай трохи. Ми були такі кволі, що ледве стояли на ногах і без відпочинку могли працювати лише протягом однієї-двох хвилин, отож незабаром стало очевидно: нам знадобляться довгі години для того, щоб досягти мети – прорубати в палубі достатньо широкий отвір, крізь який ми могли б спуститися в комору. Ця обставина, одначе, анітрохи не розхолодила нас і, потрудившись усю ніч при світлі місяця, ми вже на світанку двадцять третього липня закінчили нашу роботу.
Петерс зголосився пірнути перший. Обв’язавшись ланцюгами та мотузкою, він спустився до комори і незабаром повернувся з невеличкою банкою, яка, на нашу превелику радість, виявилася банкою оливок. Розділивши між собою оливки, ми жадібно їх з’їли і приготувалися спустити Петерса вдруге. Цього разу його успіх перевершив усі наші сподівання: він повернувся на палубу майже відразу з великим окостом шинки і пляшкою мадери. Вина ми випили лише по ковточку, знаючи з власного досвіду, як небезпечно ним зловживати. Шинка майже зовсім зіпсувалася від морської води за винятком шматка фунтів[42] на два біля самої кістки. Їстівну частину ми розділили, і Петерс із Огастесом не змогли втриматися – вони проковтнули свої порції вмить. Я повівся обережніше: боячись неминучої спраги, з’їв лише малий шматочок. Потім ми вирішили відпочити від трудів, що виявилися для нас дуже тяжкими.
Ополудні ми почули себе значно ліпше й з відновленими силами взялися за добування харчів. Ми з Петерсом пірнали по черзі аж до заходу сонця. Нам щастило то більше, то менше, і ми дістали з комори ще чотири банки з оливками, трохи менші, ніж перша, окіст, обплетений бутель галонів на три з чудовою мадерою і, що принесло нам особливу радість, невеличку черепаху з родини галапагоських; кілька таких черепах капітан Барнард узяв перед відплиттям зі шхуни «Мері Піттс», яка ходила в Тихий океан полювати тюленів і щойно повернулася з плавання.
У своїй оповіді мені доведеться ще не раз згадувати про цю породу черепах. Живуть вони, як, мабуть, відомо багатьом читачам, на Галапагоських островах, – острови й названо за ім’ям цієї істоти: іспанське слово galapago означає прісноводну черепаху. За незвичайну форму та поведінку їх ще іноді називають слоновими черепахами. Деякі з них мають велетенські розміри. Я сам бачив кількох, котрі важили від дванадцяти до п’ятнадцяти сотень фунтів, хоча не пригадаю, аби хто-небудь із моряків розповідав, що зустрічав екземпляри важчі за вісімсот фунтів. На вигляд вони чудні й навіть бридкі. Пересуваються вони дуже повільно, важко й розмірено переставляючи лапи та несучи тулуб на висоті фута від землі. Шия в них тонка і дуже гнучка, переважно від вісімнадцяти дюймів до двох футів завдовжки, а якось я вбив черепаху, в якої від плеча до кінця голови було не менше як три фути десять дюймів. Голова в них дивовижно схожа на зміїну. Ці черепахи неймовірно довго можуть обходитися без їжі. Відомі випадки, коли їх держали в трюмі корабля по кілька років, нічим не годуючи, і по завершенні цього часу вони залишалися такими самими м’ясистими, як і на початку, і взагалі були в пречудовому стані. А в одному відношенні ці дивовижні створіння скидаються на дромадерів – одногорбих верблюдів, жителів пустелі. Під самою шиєю вони мають сумку з постійним запасом прісної води. Їх іноді забивали після річного голодування і знаходили в цій сумці до трьох галонів чистої прозорої води. Годуються вони здебільшого дикою петрушкою і селерою, а також портулаком, морськими водоростями й опунцією;[43] особливо корисна для них остання рослина, яка рясно росте на схилах прибережних пагорбів, саме там, де живе і сама черепаха. Їхнє м’ясо – чудова й поживна їжа, і немає сумніву, що тисячі мореплавців, зайнятих китобійним та іншими промислами в Тихому океані, завдячують їм життям.
Черепаха, яку нам пощастило зловити в затопленій коморі, була невеликих розмірів і важила десь фунтів шістдесят п’ять – сімдесят. Нам потрапила до рук самиця, надзвичайно м’ясиста, а в її сумці ми виявили близько кварти прозорої і чистої прісної води. Це був справжній скарб, і, впавши в одному пориві навколішки, ми вознесли подяку Господові за таку своєчасну поміч.
Нам коштувало чималих зусиль витягти черепаху крізь отвір на палубу, бо вона шалено пручалася, а сила в неї дивовижна. Вона мало не вирвалася в Петерса з рук і не шмигнула знову у воду, але Огастес накинув їй на шию зашморг і тримав її, поки я не стрибнув униз до Петерса й не допоміг йому витягти її назовні.
Ми обережно перелили воду із сумки в глек, що його, як ви, либонь, пам’ятаєте, ми дістали з кают-компанії. Потім ми відбили шийку від пляшки, заткнули її корком,