Молоко з кров'ю - Люко Дашвар
— Зачинено уже, — обережно так. — Оце додому вже збираюся.
— Ходи сюди1 — Льошка стояв біля відчинених дверей. Зачиняти їх і не думав.
Тетянка придивилася до обличчя голови — чорне! Наче ото у вояка, що махав, махав шаблею, всіх ворогів поклав, але й усіх друзів втратив, і так йому тепер гірко та сумно, бо й помститися за загиблих друзів уже не може, — нема ворогів, тільки страшна, як смерть, самотність.
Бібліотекарці раптом стало страшно. «Порішить мене зараз і все! — перелякалася. — А що! Йому все з рук зійде. Голова, член партії… Скаже, що то не він. і ніхто ж не присікається… А я йому давно поперек горлянки. Бач, набрехала про Маруську, а він тепер казиться. Вб'є Точно вб'є».
— Ль… ошенька… Товариш голова… — забелькотіла. — Тільки не вбивай. Ну, збрехала… Збрехала про твою Маруську… І Стьопу свого. Що хочеш роби. Можеш мене того… зґвалтувати. Чи за згодою сторін… Я не проти. Я таке умію… Тобі сподобається! Тільки не вбивай. Ну брехуха я, брехуха! Через таке не вбивають.
— Замовкни! І ходи сюди, — повторив Льошка тихо та грізно.
Тетянка од страху затулила рота рукою і на ватяних ногах рушила до голови.
— Слухай і не перебивай, — повів далі Льошка таким самим моторошним тихим голосом. — Зачиняй цю канітель… Бігом додому. Німцю скажеш таке: голова, мовляв, у відрядження подався, малого Юрка до матері відправив, а Марусю у погріб… кинув… у кухні під підлогою…. Усе зрозуміла?
Тетянка перелякалася ще дужче. Заніміла.
— Повтори, — наказав Льошка.
— Голова… у відрядженні. Юрко у Гані… Маруся… — Смикнулася. — Що? Правда, замкнув у погребі?!
— Пішла! — гаркнув і вийшов на поріг. — Хай година мине… Чи трохи більше… Потім скажеш, зрозуміла?
Бібліотекарка врешті зрозуміла інше: її ніхто вбивати не буде. Ґвалтували, на жаль, теж.
— Та біжу, біжу, — метушилася, замикаючи двері бібліотеки на важкий навісний замок. — Льошо! Скажи… Скажи, бо ж у нас одна біда на двох! Скажи… Невже правда? Невже твоя Маруська і мій Стьопка…
— Ти дітьми своїми краще б так цікавилася, як ото моєю Марусею! — Пішов геть.
— Так я того… Задля діла… Задля діла! Якщо ти їх підозрюєш… То нащо про погріб казати? — Біжить за ним, аж підскакує.
Льошка зупинився і сказав так само, як німець:
— Як це?
— Ну… Як вона в погребі, то він її начебто визволяти прибіжить… І що в тому поганого? Викрутяться! От побачиш — викрутяться! — аж захлинається. — А якщо вона одна вдома та на постелі розляглася… — І замовкла, бо так голова на неї зиркнув, аж кишки скрутилися. Оченятами закліпала, до нього заглядає — То як мені казати? Як?
Зітхнув тяжко, наче горою його привалило.
— Не кажи про погріб…
— А-а… Так, виходить.
— Іди вже! — ніби хльоснув по щоці. — Іди…
Бібліотекарка — задки, задки.
— А про постіль… Про постіль казати?
— Звідки б тобі про це знати? Га? Нічого не казати. Йшла додому, побачила, як голова сина до матері відвів, бо. у відрядження І все.
— Льошо… Чуєш! Візьми мене… собі на поміч… їх… вбивати!
— Іди геть, потворо, бо й додому не дійдеш! — замахнувся на бібліотекарку.
Та хіба вперше Тетянку ображали? Пропустила повз вуха, бо аж дух їй забило од цікавості: що ж голова за страшне діло серед ночі замислив? Га? Ой-йой, хоч би одним оком глянути! Хоч би одним оком.
— Льошо! Льошенько! Ти ж їх не вб'єш?
Голова схопив Тетянку за грудки і процідив:
— І щоби мовчала мені, як та риба, якою тебе твій німець од самого весілля годує!
Тетянка припхалася додому така збуджена, що це помітили усі — і чоловік, і діти. Восьмирічна Ларочка кинула книжку, підійшла до матері:
— Мамо! Тебе хтось образив?
— Мене? З чого це ти взяла?
— Ти червона і трусишся, — поставила діагноз мала Ларка.
— Мороз! Такий мороз, доню… — заметушилася. Пальто зняла, до вішака — а на ньому Стьопчин кожух від талого снігу мокрий.
— О! — Ларочці. — А наш тато теж десь по морозу бігав?
Німець прасував близнюкові труси та майки.
— Тихіше про свій мороз! Малих розбудиш!
Тетянка обернулася до дивана, на якому терли оченята трирічні Надійка і Любаня.
— А вони і не сплять, мої янголята! — рвонулася було до дівчаток, та німець так на неї зиркнув, що передумала.
На табуретку біля дивана всілася.
— Швиденько, дівчатка! Швиденько! Оченятка заплющили, а мама вам казочку розкаже…
Німець з підозрою подивився на жінку. Щось нове? Зазвичай прийде, на малих рукою махне байдуже, мовляв, вошкайтеся тут самі, як того хотіли, і завалиться спати.
— Казочку! — заплескали у долоньки дівчатка.
— Лягайте! Вкривайтеся! Очі заплющуйте! — командувала Тетянка. — А тепер слухайте… Цю казочку розповіла мені…
Ларочка позіхнула і насупилася:
— Я не хочу слухати казку! Я хочу спати.
Тетянка махнула рукою — йди вже Барбулячка мала! От, здавалося б, перед Ларкою в неї ніякої провини немає, але старша донька найбільше противилася матері.
Ларочка пішла до дитячої кімнати, де тулилися одне до одного три ліжка. Німець склав попрасовані дитячі речі і сказав:
— Іди собі! Сам малим казку розкажу!
— Та добре, добре… — закрутилася на табуретці. — А то і я могла б. Мені завтра на роботу не йти. Встигну відіспатися.
— І чого ж це тобі на роботу не йти?
— Голова наказав.
— Як це?
— Сама не знаю. Тільки-но… Йшла з роботи, Олексія батьковича перестріла. З малим. Він Юрка до баби Гані відводив, оце і перестрілися… Каже — зараз у відрядження мчуся, а ти, Тетяно, бібліотеку завтра не відчиняй. А я собі думаю — оце всі чоловіки однакові, голова малого Марусі теж не залишає! До матері повів. А це ж для жінки — така образа. Бідна Маруся! Сидить, мабуть, сама у хаті й плаче.
— Ти про свою бібліотеку думай, а не про інших бабів…
— А що про неї думати? Мабуть, голова ревізію хоче зробити…
— Ревізію? — хмикнув німець. — І кого там рахувати? Щурів?
— Нащо ти гак кажеш!
— Нормально кажу. Як книжок не вистачить, ти усе на щурів спишеш.
— У мене якраз діла у порядку, бо я…
Глянув на неї з подивом.
— А чого це ти мені про свої діла? У мене до них інтересу нема! Сама собі розказуй!
На малих глянув — поснули на дивані без мамчиної казки. Переніс обережно до дитячої кімнати, світло загасив, двері причинив. Кожуха шукає.
— Куди це ти? — бібліотекарка аж задихнулася — невже буде вистава?!
— Не твоє діло.
— Ти б гачка
