Синхрон - Інгеборг Бахман
Елізабет здивовано його перебила: Тобто що означає «наших»?
Тротта з нетерпінням мовив: Австрійців, кого ж іще, а в них на пиках написана ницість, підлість, хтивість до найнесамовитішої брутальності, й відповіді їхні були відповідні. Це були, якщо хочеш, єдині два демонічні типи, яких мені довелось зустріти, для них наказ — це з нетерпінням очікуваний привід, для німців наказ — це наказ, а тому й були вони такі приголомшені, що їм закидають вбивство кількох мільйонів людей. Але наші французи, зі своєю «logique française», раз і назавжди постановили шукати демонічність там, де її не було, і відповідно до тієї логіки взяли й скерували тих двох злочинців далі, бо вони здалися їм не аж такими лиходіями, з такої собі опереткової країни, що зі всіма своїми оперетковими типажами стала однією із жертв. Жертва, аякже, але мені не хотілося їм пояснювати, чому й через що, бо, власне, складно було пояснити, в який спосіб, з якою історією та ампутована держава стала жертвою. Надивився я на складне й зостався надто простим, щоб з ним упоратись.
Вранці, до новин, Елізабет і пан Матрай читали кожен окрему частину газети, Елізабет було цікаво, що тут пишуть людям, і читала вона не спогорда, а з розчуленням, по-дилетантському скомпоновані повідомлення й погано написану літературну рецензію на останній сторінці. Місцеві новини подобались їй найбільше, бо писати про церковний празник у Розенталі та присутніх на ньому достойниках їм вдавалося краще, хай дещо й мимоволі смішно, а відкриття «Міжнародної виставки деревообробної промисловості», яку тут вважали міжнародною, було їй не таким уже й нецікавим, не бракувало й кількох місіонерських ноток. Тож місіонерство, і тут також. Лише зі світом не давали вони собі ради, і Елізабет запитувала в себе, з легенькою насмішкою, яка завжди була в Тротті і яка згодом проникла і в неї, чи був якийсь сенс у тому, щоб людям тут, у цьому закутку, подавати новини у спотвореному вигляді чи не було, і чи вони б, наприклад, змінилися, якби одержували менш викривлену інформацію про події за межами країни. Мабуть, ні. Навіть Відень був для неї надзвичайно підозріле й темне місце, а оскільки вони й так недовірливі й не вірили, коли з парламенту просотувалась якась інформація і міністри виступали з заявами, може, й не варто робити їх іще недовірливішими до решти великої хитромудрої епохи, що зветься сьогоденням. Особлива ретельність простежувалась у повідомленнях про стихійні лиха та авіакатастрофи, про хвилю спеки в Італії з людськими жертвами, хоча їхній читач перебуває на бозна-якій відстані від спеки й не літає літаками, і на віддалі, хай таке порівняння й не цілком переконливе, це нагадало їй багато журналів у Парижі, які висвітлюють питання третього світу і про Болівію можуть розказати набагато більше, ніж про все, з чим зіштовхуються день у день парижани, які мотаються туди-сюди між прилеглими містечками чи banlieue й містом, дедалі виснаженіші, бо виснажена більшість із них не від страхіть десь у південноамериканських чи азійських країнах, а від власних злигоднів, дорожнечі, перевтоми й депресій, які порівняно з великими злочинами, звичайно, виглядають убогенько; втім щось злостиве, холодне чимдалі частіше з’являлося в Парижі за будь-якого прохання, навіть лише про те, як пройти, і що від того інші, які такими ще не були, також ставали дедалі злостивіші й холодніші, вони взагалі вже не зауважували. Того, що в них, навіть у Філіпові, так мізерніло чи животіло в порожніх формальностях, у деяких молодих людей ще вистачало для спалаху любові до людства, але вже не сягало сусідніх дверей, когось, хто, в сльозах чи на межі життя і смерті, йде поруч з ними вулицею. Задзвонив телефон, і вона підхопилася, але запізно зняла слухавку. Це міг бути тільки Філіп, начебто в Парижі він знав, що вона щойно про нього думала й переживала, бо весь свій запал, молодечу завзятість, агресивність і вабливість він вичерпав травневими днями 1968 року і не знав, що далі, розбитий і хворий на співчуття до самого себе, хай навіть і вже менше хворий, відколи в нього є вона.
На горішній дорозі № 1 вона знову вийшла на узгірок з лавками, і присіла на хвильку, подивилась якийсь час униз на озеро, а тоді звела погляд вгору на Караванке й далеко-далеко поза гори, туди, де Крайна, Словенія, Хорватія, Боснія, шукала знову того світу, що його вже більше немає, бо їй нічого не зосталось від Тротти, лише ім’я та кілька фраз, думки та інтонація. Ні подарунків, ні висохлих квітів, навіть його обличчя вона вже ледь могла пригадати, бо що краще вона його розуміла, то більше вислизало те, що насправді було, і звідти з-за гір, з півдня замигтіли маревом уривки фраз: нічого не шукай, збережи своє ім’я, не бери мене, нікого не бери, немає сенсу.
Боже мій, весь час тільки вдячність і вдячність, кому ти тільки не вдячна? Віллі, бо він допоміг тобі влаштуватись у Парижі, Дювальє, бо він дав тобі змогу з ним працювати, і двом людям у Відні, бо вони допомогли тобі з роботою, і Андре, бо він вважає, що ти добре працюєш. Кінця і краю не видно всім тим, хто помітив твої таланти, але проблема в тім, що від суцільної вдячності скрізь і всюди ти геть отупієш, кожна вдячність має межу, бо кожний колись комусь протягує руку, але ти не мусиш через це, коли все вже в минулому, коли ти вже сама стоїш на ногах, досі пам’ятати про борги, що вже давно сплачені.
Тротті не судилось довідатися, що щодо Віллі Флекера він мав рацію, бо не минуло й кількох місяців, як вони розійшлися, коли вона вкотре, докладаючи неабияких зусиль, робила щось для Віллі, бо далі вже було нікуди, хоча їй ще інколи робили ту чи ту послугу за нього, а також і через те, що він постійно напивався, і молода надія німецької фотографії перетворилась на руїну, він її образив, п’яний у дим, у присутності кількох товаришів, які, як і вона, спершу здивовано, тоді перелякано слухали, але з нього не вихлюпувалась, як дехто вважав, безмежна заздрість, напад гарячки, бо вона трималася, а він ішов на дно, для Елізабет це був момент істини між ними двома, вона лише не була в
