Японський коханець - Ісабель Альєнде
Через тиждень Жак Девін дав Ірині сто шістдесят доларів двадцятидоларовими купюрами, і цього разу дівчина пішла прямісінько до Лупіти Фаріас, яка була прихильницею простих рішень: жінка знову поклала гроші до коробки з-під сигар, де кавалер тримав готівку, певна, що той не пам’ятає ані що брав їх звідти, ані скільки їх там було. Так Ірина розв’язала проблему чайових, однак вона не могла нічого вдіяти з пристрасними записками Жака Девіна, з його запрошеннями повечеряти в дорогому ресторані, з усіма зачіпками, до яких той вдавався, щоб викликати її до своєї кімнати, а тоді теревеніти про власні перебільшені успіхи й насамкінець запропонувати руку та серце. Француз, цей вправний спокусник, повернувся в часи своєї юності, його мучила солодка сором’язливість, і замість освідчитися особисто, він передав їй цілком розбірливого листа, набраного на комп’ютері. В конверті містилися два аркуші, повні недомовок, метафор та повторень, які можна було звести до кількох позицій: Ірина відновила його енергію та бажання жити, він міг би запропонувати їй розкішне життя, приміром, у Флориді, де завжди гріє сонце, а коли вона овдовіє, то буде заможною. Хоч би як дивилася Ірина на його пропозицію, вона в будь-якому разі залишиться у виграші, — писав він, — оскільки різниця у віці працює на її користь. Підпис під епістолою був наче курка лапою надряпала. Дівчина вирішила не доповідати директору, побоюючись, що той вижене її геть, і не відповіла на лист, певна, що в залицяльника потьмарився розум, однак то був єдиний випадок, коли пам’ять не підвела Жака Девіна. Помолоділий через пристрасть, він і далі засипав її щораз нагальнішими посланнями, а Ірина намагалася уникати француза й молилася святій Параскеві, аби та напоумила старого й перевела його увагу на дюжину восьмидесятирічних прихильниць.
Ситуація ставала дедалі напруженішою й зробилася б зовсім нестерпною, якби не несподівана подія, яка покінчила з Жаком Девіном, а заразом із дилемою, що стояла перед Іриною. Того тижня француз без жодних пояснень пару разів виїздив кудись на таксі — в його випадку це було щось неймовірне, бо він губився на вулиці. В обов’язки Ірини входило супроводити його, однак Жак Девін зникав потайки, нікому не прохопившись про свої наміри. Друга поїздка, мабуть, стала іспитом його живучості, бо француз повернувся такий розгублений та змучений, що шофер буквально виніс його з таксі й, наче тюк, передав черговій.
— Що з вами трапилося, містере Девіне? — запитала жінка.
— Не знаю, мене там не було.
Оглянувши француза й пересвідчившись, що артеріальний тиск у нормі, черговий лікар вирішив не відправляти старого знову до лікарні й прописав йому на кілька днів постільний режим, водночас поставивши Ганса Фойгта до відома, що розумові здібності вже не дозволяють Жакові Девіну залишатися на другому рівні, а отже настав час перевести його на третій, де він перебуватиме під постійним наглядом. Наступного дня директор вже був зібрався повідомити містера Девіна про таку переміну (виконання цієї місії завжди залишало в нього на язиці присмак міді, бо всі знали, що третій рівень — то передпокій «Раю», звідки немає вороття), однак роздуми Ганса Фойгта урвав пополотнілий гаїтянин Жан-Даніель, котрий прибіг із новиною: цього ранку, коли доглядальник прийшов до Жака Девіна, щоб допомогти тому вбратися, француз лежав закляклий та холодний. Лікар запропонував зробити розтин, але Ганс Фойгт не дозволив: навіщо збуджувати підозри, коли йдеться про таку звичайну справу як смерть дев’яносторічного дідугана? Розтин міг заплямити бездоганну репутацію Лак-хаузу. Довідавшись про смерть француза, Ірина довго плакала, бо на свій превеликий жаль прив’язалася до цього патетичного Ромео, хоча, позбувшись його, відчула деяку полегкість і сором через це своє відчуття.
Смерть француза об’єднала клуб його шанувальниць спільною вдовиною жалобою, однак їм не вдалось утішитися прощальною церемонією, бо родичі небіжчика побажали якнайшвидше спалити його рештки в крематорії.
Усі, навіть шанувальниці, невдовзі б забули про чоловіка, якби родичі не влаштували гучного скандалу. Щойно встигнувши байдуже розвіяти його попіл, гадані спадкоємці виявили, що всі статки стариганя були відписані такій собі Ірині Базілі. У доданій до заповіту короткій записці мовилося, що Ірина подарувала йому свою ніжність на останньому відтинку довгого життя, а тому заслуговує бути його спадкоємицею. Адвокат Жака Девіна пояснив, що клієнт продиктував йому зміни до заповіту по телефону, а потім двічі приїздив до контори — вперше, щоб перевірити папери, а вдруге, щоб підписати їх у присутності нотаріуса, і при цьому добре усвідомлював, чого хоче. Спадкоємці звинуватили адміністрацію Лак-хаузу в недбальстві та ігноруванні розумового стану старого, а Ірину Базілі у віроломному заволодінні його коштами. Вони заявили, що наміряються оскаржити заповіт, оголосити адвоката недієздатним, нотаріуса — спільником, а з притулку стягнути збитки та відшкодування. Ганс Фойгт зустрів юрбу зневірених родичів з незворушною чемністю, набутою за довгі роки роботи на чолі закладу, хоча всередині кипів од люті. Директор не чекав такого шахрайства від Ірини Базілі, котра, як йому здавалося, і мухи не скривдить, але вік живи — вік учись, нікому не можна довіряти. Він стиха запитав адвоката, про яку суму йдеться, і почув у відповідь, що йдеться про посушливі землі в Нью-Мехіко та акції різних компаній, вартість яких слід уточнити. Сума готівкою була незначною.
Директор попросив двадцять чотири години на роздуми, щоб знайти менш утратний вихід, ніж суд, і негайно викликав до себе Ірину. Він сподівався залагодити справу мирно. Йому не випадало сваритися з цією пройдисвіткою, але, побачивши її, Ганс Фойгт не стримався.
— Хотів би знати, як тобі, чорт забирай, вдалося обробити старого!— почав шпетити він дівчину.
— Кого ви маєте на увазі, містере Фойгт?
— Француза, кого ж іще! Як тобі це вдалося просто у мене під носом?
— Вибачте, я не казала вам, щоб не турбувати, гадала, все само якось владнається.
— Авжеж, владналося! Як я це поясню його родичам?
— Нічого їм не треба пояснювати, містере Фойгте. Старики закохуються, ви й самі знаєте, але сторонніх людей це шокує.
— Ти спала з Девіном?
— Ні! Як ви могли подумати?
— Тоді я нічого не розумію. Чому він зробив тебе своєю єдиною спадкоємицею?
— Що?
І тут ошелешений Ганс Фойгт зрозумів, що Ірина Базілі не здогадувалася про наміри старого, і його заповіт був для неї цілковитою
