Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович

трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами, цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване, ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель, вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Це я загнув. Краще так: із почутою цілим світом музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб, круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю: коли люблю, люблю й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть «ай лав ю»! Навколо мене — гори і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб'я, красафітса, пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний? Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку кінчиком якби… Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцять. Це не моя справа.

Ну от. Наш «феррарі», чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів не поласував нашою кров'ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь, Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію порушити його чудову внутрішню послідовність:

квітник

балкон

фонтан

ліхтарня

брама

стовп

макдональд

карниз

хідник

голуб

Святий Тома

Святий Петро

дівчина у вікні

Святий Рох

Святий Дух,

церква

площа

кіоск

сходи в кущах

вітраж

вітрина

овочі

хідник

віслюк

ластів'ячі гнізда

Святий Лука

Святий Франциск

я зриваю з себе все, крім сорочки, ніби святий, і дайте ж мені нарешті ковток алкоголю, а ще краще — два ковтки, щоб я не помер завчасно від перегріву.

І що там попереду? Верона?!.

Треба як-небудь закінчити позавчорашню історію, ні? Так от, у момент найвищого гудіння, скажу так, з'явилися вже згадувані мною рогачі, я так зрозумів, що жерці або типу цього. Головний підвів голову з килимка і аж затрясся, як зобачив що вони несуть: то був акваріюм, величезний, мов балія, без рослинності, без мушель, без камінців на піску, лише з водою і з великою живою рибою, рибиною, то був, може, навіть і короп або сом, або лящ, або білий амур чи, скажімо, щупак, і от, разом зі сплеском ахів усієї присутньої потолочі, вони гатять цим акваріюмом до підлоги (тут режисер наказав сповільнити зйомку), акваріюм довго-довго падає, але таки розбивається, вихлюпуючи навсібіч зелені струмені (в мені все висихає), це жахливо, бо жерці ловлять бризки своїми темними язиками, в мені наче щось обривається, бачу, як болісно стрибає риба на килимку, серед шкляних акваріюмних уламків, бачу, як Верховний видобуває з-за пояса гострезного тесака, і вже знаю, що буде далі, ноги підкошуються, я вже не восковий, я вже ватяний, я вже навіть не ватяний, я повітряний, перший удар тесаком — і рибу пробито наскрізь, але вона ще тріпоче (я валюся з ніг), другий удар — усі кричать «а-ах!», у риби проколено жабра, але вона ще тріпоче (я вже не дихаю, повітря витікає з мене, як із порізаного м'яча), третій удар — усі кричать «у-ух!», просто в риб'яче серце, вона ще трохи потріпається й затихне, а я: все пітьма дно нуль гаплик нічичирк.

Я очухався щойно сьогодні, перед австрійським кордоном. Поліція знайшла — не мене, а моє тіло — в ніч із середи на четвер, здається, о третій, під мостом Кеннеді поблизу Англійського парку, я лежав головою на захід, як лежать усі порядні мерці. Мене привели до напівтями, але я майже нічого нікому не міг пояснити. Боліло все, що я маю, млоїло всередині, хотілося блювати, дзвеніло в голові, але заснути не вдавалося, хтось мене попередив, хтось мене попередив. Поліція протримала мене до десятої дня, аж поки не з'явилася ця чудодійна пара — він і вона, Ада і Різенбокк, я їх ніколи не знав і не бачив, але вони пояснили поліцаям, що я такий видатний Перець, і мене, виявляється, всі чекають у Венеції, всі просто люрають без мене у тій Венеції, всі просто пошаліли і сказилися без мене, і вся Венеція скандує «Пер-фе-цький! Пер-фе-цький!» — так хочуть мене помацати в тій Венеції; Ада і Різенбокк тицяли їм якісь напахчені шелесткі папери на блакитних і рожевих бланках з крилатим левом, оплутаним, як Лаокоон, зміюками; вони поручилися за мене, відвезли до себе у Поссенгофен, запакували на свою віллу, і доктор понадавав мені всілякої насонної бадеги — у зв'язку з чим я прокємав на їхньому подружньому ліжку решту дня і ще ніч до ранку, а вони, Ада і Різенбокк, тим часом залагоджували мої справи, їздили до італійського консуляту по візу для мене, підбирали мені нові окуляри, купували всілякі дрібнички в дорогу і комусь телефонували аж до глибокої ночі, щось пояснювали, в чомусь переконували, поки я спав (не спав) на їхньому широкому ложі, всіяному крихтами, розжареними цвяхами і горіховими шкаралущами.

Я не знаю, до чого це все. Я мусив опинитись у Венеції — і нині опинюся в ній, за якихось дві-три години, а може, й раніше. Мені тяжко вигадувати якісь пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шия, плече,