Перверзія - Юрій Ігорович Андрухович

чоловічі, дитячі і старечі, якась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси, меди, гаї, поля, сади, гори, луки, трави, брами, я тим часом трохи зосередженіше розглянувся по оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого століття, у Львові тисячі таких, його звели ще перед сецесією, за часів бурхливої еклектики в ідеях, архітектор ніби змагався з матеріялом, вигадуючи собі якомога більше проблем і начиняючи помешкання всілякими закапелками, нішами, флігелями, мезонінами, і, крім розспіваного людського тлумища, там нікого й нічого не було, ну добре, кілька лежанок, бамбетлів, канап, якісь килими — усе ніби щойно принесене, чуже і випадкове, — а загалом — голі стіни й підлога; в таких умовах не живуть і навіть не моляться, а тут, як видно, і жили, й молилися. І ще — ці лампи, червоні й зелені, щось середнє між дискотекою та візантійським храмом, а також пахощі, повсюдні пахощі — від свічок і кадильниць, що з ними в руках час до часу протанцьовували повз мене перуанки, кореянки, малагасійки, марокканки та філіппінки; десь і моя згуба губата вишивала поміж них, але я вже її й не впізнав би в цьому квітнику зарошеному; згодом мені прийшло до голови, що це не одне помешкання, а відразу декілька колишніх помешкань, між якими повалено стіни, увесь поверх, сьоме небо химерного передсецесійного будинку на Леопольдштрассе, чи, може, в одному з бічних провулків — не зауважив…

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця. Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п'ятниця, зимно, високогір'я, Високоальп'я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen…[4]

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натякнути чи що? Затримати цей стан, цей Інсбрук? Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив, колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома. Залишаються зі мною (в мені?) якісь лише тьмяні подвір'я, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені, незасипані рови, повапновані стовбури… Це вже тут, в інших країнах, я запрацював усім собою, всім, чим я є. Провалився в дикі безодні настроїв, аж не встигав за ними і злякався, що, як і вдома, все майже розтрачу. Зрештою, можна би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе нерозтрачене (малу дещицю) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натяки. Ще раніше, у Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злякався, що випадковість користується нами постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідея з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати, говорити знову. Напхати в нього рівно стільки всякого, скільки напихається в нашу мову. Ясно, що й вона не врятує нас. Але вона може натякнути, щось подарувати, сама того не відаючи. О, курва, такі мудрі думки, що сам собі немилий! Ну добре.

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам'ятаю. Шкода, що Ада цього не чує. Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale[5]. По-італійськи. Вона знає італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби «і піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче» — так вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій, вимовляючи щось ніби «зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку» — я зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали, розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні, а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані грамофонні платівки…