Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Бора билась у двері — міцне надійне дерево глухо відгукувалось на удари плечем. У відчаї озирнулася. Чи не знайдеться чогось гострого, металевого, чим можна спробувати відчинити двері або роздовбати їх, або чогось важкого, чим можна щосили гепати у двері із надією, що хтось з вулиці почує… Нічого не знайшовши, зупинила погляд на душовому шланзі у металевому плетиві, прикидаючи, як би то його відкрутити і що це може дати. І поки Бора билась у пошуках виходу з ситуації, внутрішня, друга Бора, та, що запам’ятовує незвичні емоції, підслуховує розмови у транспорті та ставить себе на місце інших, фіксувала у ці хвилини послідовність та силу нових вражень; діловито та зосереджено працювала, як комп’ютер, що записує на диску нову інформацію. Знадобиться, коли з її героями станеться подібне.
Тиша навколо.
Хоча… Ні. Не зовсім тиша. Заледве вловимий фоновий шум, обережне шурхотіння по кутах. Дім ледь чутно подавав ознаки життя. Тиша була живою, наповненою відгомоном безсенсових порухів, приглушеними звуками незрозумілого походження. Будинок дихав, щось нерозбірливо й відсторонено бурмотів, як жива істота уві сні.
Бора присіла навпочіпки, зазирнула у тоненьку щілину збоку від дверної ручки — там темнів запалий у невидимий отвір нерухомий металевий язичок; дверна ручка рухалась без жодного із ним зв’язку. Неслухняна вставка мертво застрягла в отворі між дверима та одвірком.
А сумка, Господи! Сумка залишилась на кухні! Разом із мобілкою!
Бора затулила чоло долонями й сповзла спиною по стіні. Ніколи б у романі цього не написала, була певна, що це картинка-штамп: обхопити голову руками й сісти під стіною — а, виявляється, у її житті відчай виглядає саме так.
Треба ж бути такою безтурботною, аби самій попхатися у будинок, де ніхто не живе, адреси якого ніхто з близьких не знає. Відпустити таксі. Ще й спромогтися зачинитися, залишивши назовні сумку з мобілкою.
Бора застогнала від безсилля та злості на себе.
«Ідіотка», — подумки констатувала вона.
Підвелася, відійшла на кілька кроків і, стиснувши зуби, розігналась щосили, гупнула у двері, лиш боляче забивши плече та стегно. Немов у скелю квецьнулась. Дверям нічого, а тілу боляче до сліз. Розтираючи забиті місця, опустила кришку унітаза, сіла верхи. Хороша затравка для роману? Маєш собі затравку! До трагікомедії. Або для трилера. З цього можна зробити що завгодно. Сама, у чужому порожньому будинку, за зачиненими дверима. Як миша у мишоловці з великим шматком сиру. І як тобі це у житті, а не на папері?
Десь далеко ледь чутно заспівала мобілка. Хтось телефонував, навіть не здогадуючись, у яку халепу потрапив абонент.
Мобілка кликала та й кликала, довше, аніж зазвичай. Замовкла — й запанувала дзвінка тиша. І тривала довго, безкінечно довго. Дім затамував дух. І від тої нестерпної напруженої тиші Бора розплакалась. Виплакавшись та втерши сльози, впала у ступор.
І, нарешті, спробувала зібрати докупи уривки думок.
Ну добре. Може, Влад згадає, що вона збиралася вранці до нотаріуса, і почне шукати телефон чи адресу нотаріальної контори…
Дідька лисого він почне шукати! Останнім часом Бора вже спить — Влад приходить, а коли вона вранці йде на роботу — Влад ще спить. Вони можуть і два дні не бачитись. А за два дні вона тут з’їде з глузду від безвиході.
Швидше Лідія допоможе. Похопиться, куди подруга поділася і чому на дзвінки не відповідає. Приїде зі свого Стрия, привезе товар, а потому почне шукати Бору, розпитувати, що і як, і врешті-решт вийде на нотаріуса… Але на це знадобиться щонайменше два дні. У результаті — той самий фінал.
Жодного оптимістичного варіанту, самі причепливі тоскні думки — опосіли, як мухи жовту стрічку на лампі. Тільки б вибратися звідси, думала Бора, і не потрібний мені цей будинок. І я йому не потрібна, бо ж відчуваю цю глуху напружену ворожість. Продам його. Куплю хорошу квартиру, а на решту поїдемо з Владом у подорож Європою, а потім з Лідією — до Іспанії. Давно ж хотіли на північ Іспанії, у Каталонію. Або нічого не купувати, а відкрити своє видавництво… І про що тільки думав Володька? Для чого таке утнув? Як його прізвище: Лискович? Лискевич?..
Колись вона написала у своєму щоденнику про їхню останню зустріч. Десь у хаті, у якомусь закапелку, на антресолях, є той щоденник. І в ньому, можливо — ні, точно, — є щось про Володю, бо вона тоді докладно вела щоденники, особливо охоче записувала про стосунки із закоханими в неї хлопцями, дурепа сімнадцятилітня, а він був не просто закоханий. Лише мало значив для неї, вона й обличчя його майже не пам’ятала.
Думки гойдалися широкою амплітудою: від тваринного страху з краплями поту на чолі та гупанням серця — і до коротких періодів опанування собою, відстороненого, ніби не з нею це сталося, перебирання варіантів спасіння, один за іншого дурніший. Усі плани на майбутнє розсипалися на друзки — нічого путнього не спадало на думку. Ситуація склалася — гірше не буває. Але це лише так здавалося, бо невдовзі виявилось, що буває і гірше. Достатньо було подумати, що тут бракує повітря.
Щойно ця думка оформилася у відчуття, як жах знову охопив її, пройняв холодним потом, перехопило подих. «Спокійно, — спробувала вгамувати істерику Бора, — це ж не вбиральня-шпаківня з багатоповерхівки, тут он яка стеля висока, і місця зайвого достатньо, он і пральна машинка є, і кошик для білизни, тут не скоро почну задихатися. Тут хіба від страху задихнутися можна».
Треба думати про щось зовсім інше, про щось зовсім-зовсім інше. Але про інше не думається.
Перед очима — помальовані білою олійною фарбою стіни, білі двері, бежевий кант попід стінами із кахельною біло-бежево-рожевою підлогою; чи не кант, а… як ці рейки називаються? Не рейки ж. От приходиш у крамницю будматеріалів і кажеш: прошу сказати, чи є у вас… ці… як вони? як же вони називаються?.. і цікаво, скільки часу минуло: півгодини? півтори? дві з половиною?
Знову ледь чутно заграла мобілка. Єдиний
