Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Рука звисала, торкаючись незнайомої холодної поверхні — гладенької круглої ніжки стійки-вішака. Звідки він тут узявся? Чи це ніжка софи? Усі ці доторки та звуки несли нову інформацію про чужий життєвий простір. Дерев’яна ніжка ворухнулась під пальцями. Бора відсмикнула руку, немов від опіку. Софа здригнулася й повільно сунула вгору, до стелі. Бора хотіла гукнути: «Лідко, мерщій тікаймо!» Підвелась на лікті — Лідії не було. І у сусідній кімнаті теж не було, та й кімната була незнайома. Вузька та довга, як коридор. Погано освітлений коридор, радше лабіринт з полицями на стінах, а на них — Бора чомусь узялася роздивлятись цей мотлох — гербарій з сухим листям, пришитим нитками до паперу, мікроскоп, грубі енциклопедії, великий військовий бінокль, варення у півлітрових та літрових банках під капроновими кришками з наклеєними папірцями «Кизил», «Настурція», «Чорнобривці». «Хіба з чорнобривців роблять варення?» — здивувалася Бора. Варення з настурції її чомусь не здивувало.

Довга прозора панчоха, синя у зелену смужку, звисала з верхньої полиці. Химерна нога була заповнена золотистою пророслою цибулею, і зелене міцне пір’я їжачилось навсібіч, пробивши тканину. Бора відчула наростаючий неспокій, хотіла зосередитись на якійсь думці, що вислизала з уваги, але не встигла, бо у поле зору потрапив глобус з Австралією, розкритий орнітологічний атлас та стоси журналів «Навколо світу»… За інших обставин вона б залюбки понишпорила у цій дивній комірчині, але хтось тут був, окрім неї. Відчувала його уважний погляд, він спостерігав за нею, видавши свою присутність порухом тіні, що гойднулася за рогом, відкидаючи химерне продовження до протилежної стіни. Бора поспішила за тінню, їй конче треба було дізнатись, хто там є. Але побачила лише мерехтіння світла за поворотом та почула слабкий свист, звук сичав та й сичав на одній ноті, ніби з силою виходило повітря з повітряної кулі.

…«Де я?» — подумала, розплющивши очі. На високій стелі у ранковому світлі — виноградні лози — ліпнина навколо люстри. Звідкись линув свист чайника. Змінивши висоту та силу звуку, за кілька секунд мелодія зійшла на тишу. До цієї стелі ще треба звикнути, як і до звуку чайника, і до снів на новому місці.

— Встаєш? — почулося знизу.

У вікно дивилося сонце. Його золоте коло, лагідне у такій порі, приголомшило Бору. У багатоквартирному дев’ятиповерховому будинку вікна її кімнати та кухні виходили на північ, і лише у вікно синової кімнати не довше години на день зазирали прямі сонячні промені. Вона скучила за сонцем у вікні.

З кухні піднімався запах каші, здається, вівсянки. І пахло м’ятою, яку Лідка полюбляла додавати до чаю.

— Переходимо на здорову їжу! — весело повідомила Лідія.

Із самого ранку вона була переповнена енергією та добрими намірами.

— А я вже зарядку зробила. У саду! На траві!

Каша і справді виявилась смачною — кілька злаків, один з них — вівсянка. З Лідією виникало відчуття захищеності, непотрібності геть усе намагатися робити власноруч та контролювати ситуацію. Хотілося лінуватися і дозволяти піклуватися про себе. Чути, як з кухні смачно пахне і лише здогадуватися, що буде на сніданок. Після смерті Славка Бора поступово забула і про такі безтурботні хвилини, навіть про потребу в них.

Лідія відклала убік журнал:

— Запам’ятай, — сказала, — навесні запарюватимемо чай зі свіжого березового листя. Воно виводить шлаки, сприяє молодості та запобігає відкладенню жиру, — простягнула до Бори пластмасову упаковку пігулок, витрусила їй на долоню білу капсулу:

— Кальцій! Ти ж зневажаєш такими речами, а даремно. Потім жалітимешся: коліна болять, спину тягне…

Вийшли на подвір’я, накинувши куртки, — намагалися визначити, що могло вночі їх налякати. І одразу ж зрозуміли: траву засипало пізніми осінніми грушками зі старої високої груші. Вночі здійнявся вітер — обтрусив дерево, налякав до німоти. Лідія підняла грушку, обтерла рукою — надкусила й виплюнула.

Бора глянула догори, на відчинене вікно своєї кімнати. На широкому підвіконні у променях сонця грілися подушки. Перед тим як спуститись на кухню, Бора піддалась незрозумілому поруху — виставила постіль у вікні, на ранковий вітерець, хоча ніколи цього раніше не робила.

Лідія, походжаючи по хаті з телефоном в руці, розмовляла з мамою.

— Я з тобою до обіду, — повідомила, поклавши трубку. — Нічого, — сказала чи то собі, чи то Борі, — дівчатам самостійність — лише на користь, а за Митьком мама подивиться.

Але ще двічі дзвонила її мобілка, і Ліда пояснювала старшій, п’ятнадцятирічній Орисі, де варто шукати картату спідницю, а середній, одинадцятирічній Олі, — що зошит з математики має бути у верхній шухляді письмового столу.

— Лід, тепер я писатиму, — попередила Бора.

— Я теж маю, що робити, — відповіла Лідія, протираючи рушником помиті горнятка. — А тобі що, знов у видавництво сьогодні?

— На першу треба. Це називається: можу приходити лише у середи. Третій день якась потреба виникає.

— О пів вийдемо обидві. І… це… Даси почитати?

— Моє? Хіба перший розділ. Його вже, мабуть, не правитиму.

— Давай вже хоч щось! Тримаєш та й тримаєш. Випускай з рук…

Сідаючи за ноутбук, Бора бачила у вікно, як Лідія садовими ножицями (де вона їх знайшла?) відпанахала гілку білосніжника з розсипами порцелянових кульок поміж темного листя — кущі стояли живою огорожею з двох боків зарослого саду, відділяли щільним парканом подвір’я від вулиці.

Грюкнули вхідні двері, пролунали кроки за спиною. Бора навіть не озирнулася. І Лідка до неї не озвалася. Вона знала, що зараз вже не треба відволікати Бору балачками, пропонувати каву, переповідати почутий по радіо прогноз погоди. Нічого не треба, окрім тиші. Навіть не шурхотіти хрустким целофановим пакетом та дверима без зайвої потреби не рипати.

До полудня Бора написала лише сторінку тексту, поприбирала з нього зайве, перечитала вголос, перевіряючи на слух. Виправила дисонансні місця. Роман йшов важко; навіть тепер, коли фінал був відомий до дрібниць, просувався вперед кроками-ліліпутиками. Але ж просувався…

На дзвінок домашнього телефону щось стиха відповіла Лідія.

— Що? — запитала Бора. — Хто це був?..

— Майстер, що дерева ріже. Пропонував дерево попиляти. Він десь тут по сусідству вчора працював…

— І що ти сказала?

— Погодилась. Уяви, скільки зараз роботи у тої міської служби. Не дочекаємось. Тополя впала на нашу територію — наші проблеми. Підтримуєш?

— Звісно, — Бора потягнулась, підводячись. — Хвалюся: непоганий епізод за ранок написала. А ти що робила? Читала?..

Лідія нічого не відповіла, з мовчазною гідністю принесла свій доробок