Бора - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Бора налила собі велике горня чаю, відрізала кружечок лимона й обережно опустила на паруючу поверхню. В сімнадцять років їй подобались зухвалі батяри. З нахабнуватим поглядом, вдалими дотепами, швидкою реакцією, і щоб на гітарі грав. Він закінчував «Політехніку», батьки вже готували йому місце на заводі, а він поводився, як чемний хлопчик-мистецтвознавець, і не міг наважитись навіть взяти її за руку. Такий тоді ніколи б не міг викликати в ній цікавість.
А його, мабуть, лякала й одночасно приваблювала її зневажлива байдужість. Вона тримала його у напрузі, і саме це мало над ним більшу силу, аніж сотні раз омріяна ним у безсонні ночі, але насправді неіснуюча її прихильність та симпатія, яка рано чи пізно — він хотів у це вірити — мала перерости у кохання. Одного разу Бора поверталась додому з одногрупником Олегом — у них тоді спалахнув короткий роман — вони цілувались на сходах, зупиняючись на кожному повороті. І на одному з майданчиків вона глянула догори і побачила знайому постать — зіщулену, нещасну — Володька дивився у вікно, він навіть не озирнувся, коли Бора з супутником проходили повз нього. По напруженій, закам’янілій спині його було зрозуміло, що він і бачив, і чув, і знав, що саме її підбори зараз стукотять поруч, і якби мав куди сховатись, забився б у шпарку, нічим не видавши своєї присутності.
«Одного дня все закінчилось. Цього аж ніяк не чекала від причіпливого Володьки. Я гортала принесену ним книжку, він мовчки дивився на мене. Я набралась хоробрості: „Володю! Чого ти до мене ходиш?“ — „Ти не хочеш?“ — розгубився він. — „Це нікому не потрібно“. — Він помовчав, а коли заговорив, його голос звучав як чужий: „Ти хочеш сказати, що це тобі не потрібно?..“ Треба було йти до кінця, поставити нарешті усе на свої місця. „Це нікому не потрібно — ні тобі, ні мені“. — „Добре, — сказав він сівшим голосом. — Я піду“. — Метушливо підхопився. Незграбно поспішив до виходу. Я мовчки чекала, поки він взується, у нього все валилося з рук, шнурки не зав’язувались. Вже вийшов і кинувся назад, вхопившись за двері, які вже мовчки зачиняла за ним: „Я люблю тебе!“ Я розгубилась. Промимрила йому, що маю хлопця. Він скривився: „Справа не у цьому“. — „Справа у тому, — сказала я, — що ми ніколи не будемо разом“. Він тримав двері. „Ніколи“, — повторила в обличчя. Я тремтіла від суміші почуттів. „Прощавай“, — сказав він, відпускаючи двері. І пішов, а мені було гірко, я відчувала, як йому боляче. Але водночас мені стало легше — ніби щось важке з душі впало».
Він більше не нагадував про себе. І ніколи вона його більше не бачила. У цьому вона зараз була переконана: ні, не бачились вони після того вечора ніколи.
— Ма, це Катя, вона буде жити з нами.
Голос Влада веселий та впевнений. На півкроку за ним — дівчинка, тримається за його руку, не кремпуючись; а може, вдає, що не кремпується. Їй теж не більше вісімнадцяти. Такого ж зросту, що й син. Чорне волосся до плечей, фарбоване, пряма гривка з невеличким вискубом по косій — рівнобедрений трикутник вирізано з чілки. Юна Клеопатра. Мія з «Кримінального чтива».
— Ходімо чай пити, — каже на це Бора, аби мати час отямитись.
Вона вперше бачить Катю, хоча чула про неї останнім часом не раз. Дівчинка з паралельного класу, але познайомились (у сенсі — заговорили) вони з Владом вже після випускного. До того часу стосунки були на рівні «привіт!» — «привіт!». Катя почала ходити на заняття кінним спортом і побачила на іподромі знайоме обличчя. Два місяці знайомства — і заміж. Вчиться у Політехніці; теж нікуди не хотіла вступати, але мама наполягла.
— Владе, — опускається Бора на табуретку, — ти з батьками Каті говорив про ваше рішення?
— Що будемо жити разом?.. — Влад витягує з холодильника майже усе, що там є. — Наразі ні. Ми ж дорослі люди.
— Саме тому і маєш сказати про твоє… про ваше рішення, про плани на майбутнє…
— Він моїй бабці сказав, — подає голос дівча.
— А мама Каті — в Італії, — Влад вправно звільняє від обгортки пачку масла, посуває до Каті дошку із сиром, показує жестом — наріж. Сам береться краяти хлібину, свіжа паляниця мнеться, кришиться, розпадаючись на нерівні дірчасті окрайці, які важко буде намастити маслом.
Діти вдають, що усе гаразд, їхнє рішення жити разом — просте й логічне, але руки Влада виказують його хвилювання, вони роблять забагато зайвих рухів. Бора з усієї сили намагається бути розсудливою.
— В таких випадках ще таке запитують: на що ви будете жити? — запитує вона.
— Я ж працюю! — у голосі Влада лунає щире здивування.
— Мама мені гроші висилає, — додає Катя.
— Але так рано одружуватись — це… надто серйозно, — Борі важко дається ця розмова, вона намагається вибирати точні слова. Вона хоче запитати про головне, адже юних та недосвідчених можуть підштовхувати до одруження певні обставини, але вона не може сформулювати простого запитання, і тому каже зовсім інше: — Це дуже серйозний крок.
— Ми ж не одружуємося! — заспокоює її Катя. — Може, ще й не підійдемо одне одному.
Бора мовчить.
— До одруження ще далеко, — додає потенційна невістка. — Не хвилюйтеся! Я не вагітна!
— Наразі ми житимемо тут, — підхоплює син. — А далі буде видно.
Щось у погляді Бори змушує його додати, пом’якшивши тон:
— Це серйозно, ма. Ми ж дорослі люди.
Після чаювання син із дівчиною прибирають зі столу і зникають у Владовій кімнаті, зачинивши за собою двері. Цього вечора це виглядає як крапка на попередньому етапі життя. Сухий клацаючий звук стоїть у вухах: шлагбаум опустився, переділивши кордоном дотепер спільну територію.
Бора намагається у своїй кімнаті повернутись до свого роману, але не може написати ані рядочка. Цього вечора вона не здатна увійти у вигаданий нею світ, він зараз далекий, паперовий. Несправжній. Усі думки і відчуття — тут, у тому, що відбувається в її житті.
У кімнаті сина тихо-тихо. І не постукаєш у двері, не запитаєш якусь дурницю, не увірвешся без дозволу, аби ідеєю поділитися. І для роботи пропав
