Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Треба з’їсти це зараз, або ми потруїмось, — шепоче вона, повільно оглядаючи кухню, щоб переконатись, що нічого не забула.

— Якщо я зможу відірвати їх від нового кліпу «Мегадез»[11], — каже Кортні, виходячи.

— Нам треба поговорити, — каже Евелін.

— Про що? — підходжу я до неї.

— Не з тобою, — вона вказує на Тіма. — З Прайсом.

Тім зі злістю дивиться на неї. Я мовчу і дивлюсь на його склянку.

— Будь хорошим, — каже вона мені, — і постав суші на стіл. Темпура в мікрохвильовій печі, саке майже кипить… — її голос стає тихішим, коли вона виводить Прайса з кухні.

Мені цікаво, звідки Евелін взяла суші. Тунець, жовтохвіст, макрель, креветки, вугор, навіть боніто — все це свіже, з продумано розміщеними на «Вілтонівському» блюді купками васабі та пелюстками імбиру. Але мені навіть подобається те, що я не знаю, ніколи не дізнаюсь, ніколи не спитаю, звідки все це, і суші стоятимуть у центрі скляного столу від «Зона», купленого для Евелін батьком, наче загадкова примара зі Сходу. Ставлячи блюдо на стіл, я ловлю своє відображення на його поверхні. Світло свічок робить мою шкіру темнішою, і я відзначаю, який гарний вигляд має стрижка, яку я зробив у «Ґіоз» минулої середи. Я змішую собі ще напій. Мене турбує вміст солі в соєвому соусі.

Вчотирьох ми сидимо за столом і чекаємо на Евелін та Тімоті, які зникли в пошуках щітки для одягу. Я сиджу на чільному місці й великими ковтками п’ю віскі «Джей енд Бі». Ванден сидить навпроти мене і без цікавості гортає богемний папірець з Іст-Вілідж під назвою «Омана»[12], з великим заголовком «СМЕРТЬ “ДАУНТАУНА”». Сташ насадив на паличку самотній шматочок жовтохвоста, що тепер лежить посеред його тарілки, наче сяюча комаха на шпильці. Час від часу він паличкою пересуває рибу по тарілці, але не дивиться ані на мене, ані на Ванден, ані на Кортні, котра сидить поряд зі мною, потягуючи сливове вино з келиха для шампанського.

Евелін та Тімоті приходять хвилин через двадцять після того, як ми вмостились, Евелін трішки розпашілась. Сідаючи зі мною поруч, Тім дивиться на мене, стискаючи в руці повну склянку, і схиляється, наче збираючись у чомусь зізнатись, але Евелін перебиває його.

— Не сюди, Тімоті, — і шепоче, показуючи на порожній стілець поряд із Ванден: — Хлопчик — дівчинка, хлопчик — дівчинка.

Тімоті переводить погляд на Евелін і нерішуче сідає поряд із Ванден, яка позіхає і перегортає сторінку.

— Що ж, усі зібралися, — каже Евелін з посмішкою, радіючи тому, яку вечерю приготувала. — Налітайте!

Помітивши шматок риби на тарілці Сташа — а він схилився над ним і щось до нього шепоче, — вона трохи бентежиться, але хоробро всміхається та щебече:

— Кому сливового вина?

Усі мовчать, доки Кортні, котра не відводить погляду від тарілки Сташа, непевно підносить свою склянку і говорить, намагаючись посміхатись:

— Усе… дуже смачно, Евелін.

Сташ теж мовчить. Хоч йому має бути незручно за столом з нами, бо він не схожий на інших чоловіків у кімнаті — його волосся не зачесане назад, нема підтяжок, окулярів у роговій оправі, його вбрання чорне і погано сидить, він не прагне посмоктати та запалити сигару і, певно, нездатний замовити столик у «Кемолз», бо його активи жалюгідні, — він поводиться розкуто і сидить, наче загіпнотизований сяючим шматком суші. І щойно люди за столом нарешті готові облишити його, відвести погляд і почати їсти, він випрямляється і голосно каже, показуючи пальцем на тарілку:

— Воно поворухнулося!

Тімоті дивиться на нього з таким презирством, до якого мені далеко, але я намагаюся не відставати. Ванден це, здається, розважає і, на жаль, Кортні — також, здається, ця мавпа її чимось приваблює, але, гадаю, якби я зустрічався з Луїсом Керрузерсом, зі мною було б те саме.

Евелін добродушно сміється і промовляє:

— Сташе, ти такий бунтівник! — І одразу стривожено питає: — Хто буде темпуру?

Евелін — топ-менеджер фінансової компанії, щоб ви знали.

— Я буду, — кажу їй я і беру з тарілки шматочок баклажана, який не їстиму, бо він смажений.

Усі накладають собі їжу, вдало ігноруючи Сташа. Я спостерігаю, як жує і ковтає Кортні.

Намагаючись почати розмову після довгої та начебто вдумливої паузи, Евелін каже:

— Ванден навчається в Кемдені[13].

— Та невже? — холодно питає Тімоті. — Де це?

— У Вермонті, — відповідає Ванден, не відриваючись від журналу.

Я дивлюсь на Сташа, чи подобається йому відверта брехня Ванден, але він поводиться так, наче не слухав, наче сидить у якійсь іншій кімнаті чи панк-рок-клубі в нетрях міста, але так само поводяться й інші за столом, і це мене бентежить, бо я впевнений, що це місце — у Нью-Гемпширі.

— А ти де вчилась? — зітхає Ванден, коли їй стає зрозуміло, що Кемден нікого не цікавить.

— Я вчилась у Ле Розе[14], — починає Евелін, — а потім у бізнес-школі в Швейцарії.

— Я теж закінчила швейцарську бізнес-школу, — каже Кортні. — Але я вчилась у Женеві, а Евелін — у Лозанні.

Ванден кидає примірник «Омани» поряд із Тімоті й криво самовдоволено всміхається. Хоча я дещо роздратований тим, що Евелін не може жбурнути цю поблажливість назад у обличчя Ванден, «Джей енд Бі» розслабив мене настільки, що я нічого не хочу говорити. Евелін, певно, вважає Ванден милою дівчинкою, розгубленою і збентеженою, тобто митцем. Прайс нічого не їсть, як і Евелін. Я підозрюю, що це — кокаїн, але сумніваюся. Зробивши великий ковток зі своєї склянки, Тімоті бере «Оману» і пирхає.

— Смерть «Даунтауна», — промовляє він. І вказуючи на кожне слово у заголовку: — Кого це взагалі гребе?

Я автоматично чекаю, що Сташ здійме обличчя від тарілки, однак він досі вдивляється в самотній шматок суші, посміхається сам до себе і киває.

— Гей, — ображеним тоном говорить Ванден. — Це нас стосується.

— Ого-го, — застережливо каже Тім. — Це стосується нас? А як щодо різні в Шрі-Ланці, дорогенька? Це нас теж стосується? Як щодо Шрі-Ланки?

— Це крутий клуб у Вілідж, — знизує плечима Ванден. — Так, нас це теж стосується.

Раптом заговорив Сташ, не підводячи очей.

— Це називається Тонка. — Він, схоже, роздратований, але його голос рівний і тихий, і він