Кулінарні фіґлі - Марія Василівна Матіос

Ой літає сокіл, сокіл, під ним соколиха.

А що тота люба-згуба наробила лиха.

Любилася в Розтоках потайки заміжня жінка з парубком.

Ніхто про той гріх і до сьогодні не знав би, якби… Якби не оте дурне серце, за яким біжать наші очі і не встигають ноги. Парубок, зворохоблений жіночими щедротами, не чекає умовного часу і місця зустрічей – ходить до молодиці вже і вдень: то нібито коси позичити, то решета. А на світі нема нікого такого доброго, як наші сусіди. Вони не порахують, скільки курей мають, але щоб лишити поза своєю увагою, хто до кого і скільки разів ходить, – та легше земля западеться. Сказано в Розтоках: Не п'ють до тебе – не кажи «Дай, Боже, здоров'я». Еге ж… У Розтоках, та не для розтіцьких людей. Одне слово, донесли чоловікові-лісорубові, що парубок згуста у нього на подвір'ї буває. Чоловік довго не думав, до мого прадіда радитися не ходив, А спитав поради у свого розлюченого серця. А серце – то ворог темний (найлютіший), казала бабця. Як має радити серце, краще б воно на ту мить зупинилося. Попрощався під вечір чоловік зі своєю шлюбною жінкою, пішов нібито в бУтин – до лісу. Сам же сховався з товаришем в оборозі з сіном позахатою. А коли стемніло, прийшов до жінки парубок… Ви думаєте, усе закінчилося так мирно, як у попередніх історіях?! На жаль, ні.

Узяв чоловік дві широкі тонкі дошки, заніс у хату, поклав між дошки бідного парубка – і місили з товаришем, доки сили стало. Перетерли кістки-печінки – і знаку не лишили. А до року спокійнився парубок, ніби й не було його на світі. Та ви про це, звісно, читали у «Майже ніколи не навпаки». Просто я іншу канву придумала для тієї історії, бо ж у Розтоках ще живуть внуки і правнуки тієї жінки. За солодкі ночі вилазять очі… – сказали тоді в Розтоках – аж по сьогодні чути.

Сіда й ріда, сіда й ріда, ріда-ріданиці,

Ребра в мене поломлені через молодиці…

Ребра в мене поломлені, голова побита.

Через тоту молодичку, що файно завита.

Гай-гай, чи в одного розколювалася голова від «люби», як у того сільського гульвіси Іларія з новели «Анна-Марія», коли замість жаданої незайманки Анни її хитрий батько перед самим вінчанням «підсунув» Іларієві старшу доньку – Марію, позбавлену цноти Іларієм, але з чужою дитиною в череві?!

На жаль чи на щастя, людина не міняється у своєму бажанні бути бажаною, любленою, незрадженою. Міняються епохи, і міняється довколишній антураж.

Але не міняється людина. Вироджується людство, та щодня народжується Любов. Бо старе-старіське і старовітське як світ серце незмінне: б'ється, до кого хоче, і летить стрімголов, за ким хоче, – і нема на те ради ні за будь-якої Румунії чи Австрії, ні за часів мегаполісів, ані за часів начебто неперспективних хуторів.

Фірою – підводою, Майбахом, Бентлі чи пішки, із топірцем Довбуша чи із СІМ-картою, в овечому кептарику чи лейбику від Версаче летимо ми назустріч безумству й пристрасті, наздоганяючи своє голе серце, і не зважаємо на календарі і суспільну погоду.

Згадай мене, мій миленький, два рази на днину,

А я тебе ізгадаю сім раз на годину.

Людина в житті повинна натерпітися щастя і муки, – . каже один мій сердечний приятель. Знаючи це, я з легким серцем беру обважніле перо в руку чи легкий ноутбук перед себе – і йду далі спостерігати за терпінням, що його нам диктує серце.

А Ви, мій Читачу, ідіть за мною, якщо не втомилися.

Стриножена серцем людина іноді чинить так, як нам, зіпсутим знаннями, цинізмом і ще бозна-чим, важко зрозуміти мотиви таких вчинків.

Бо кожен дуріє на свій манер, казала моя бабця – Соломон у спідниці.

Але й що кому до того, що я люблю кОго?

В мене серце ласкавеньке любити кождОго.

О, та ви з цими моїми історіями вже, напевно, добряче зголодніли. Ото я, не поспішаючи, одночасно буду братися за картоплю, цибулю, ножі, тертки, міксер і духовку, а поміж цим – гомонітимемо з тобою, мій Читачу, про життя – щоби смачнішими були наші страви.

НІХТО В ЖИТТІ НЕ МАЄ ДВОЄ ЩАСТЬ

– Ох-хо-хо-хох… – зітхнула після останньої крапки…

Дорогий мій Читачу!

Подеколи мене питають, хто мені нашіптує історії, сюжети, слова. Звідки я знаю про це, про те, про інше.

Коли б я насправді знала секрет ключів до космосу людської Душі і людського Щастя, я б не на жарти пишалася цим відкриттям, і до смерті втішалася б маленькій щасливій самотині удвох із своїм коханим, і нікому не морочила б голову книжками, не змушувала б ридати і сміятися над чужими долями ні себе, ні того, хто довіряє моєму слову.

О, так. Кожен відмикає серце того, кого любить, по-різному. І навіть у космосі радості «підгодовує» його різними стравами. Хтозна, що кому більше смакує у час радості, а що в часи смутку?

Людина – істота наскільки зрозуміла, настільки ж і незбагненна.

Я знаю одну жінку, яка упала в гріх у тиждень після похорону свого чоловіка.

Через багато-багато років потому вона розказала мені історію свого падіння, не ховаючи очей. Жінка казала, що так була розчавлена горем від втрати чоловіка, якого вона за життя не зрадила жодного разу, що хотіла накласти на себе руки. І ось у хвилину розпачу до хати зайшов незнайомець… Зайда. Просто чоловік. І всього один-єдиний вияв жалості: чужий чоловік назвав її так, як називав лише чоловік рідний, та ніхто інший у світі не знав цього ласкавого інтимного імені!..

І жінка впала у гріх іще до того, як зів'яли вінки на могилі.

Я не знаю, чи має хто право судити цю жінку своїм традиційним прямолінійним судом? У кожного своє алібі і своя правда, помножена на мораль.

Мені як письменникові цікаво було б дослідити історію і мотив такого гріха, але на звивистих дорогах життя я такий самий неофіт, як і Ви, мій любий Читачу, що, може, зараз б'єтеся над пошуками рецепта для свого щастя, як б'ється і кожен із нас, пишучої братії, що береться давати рецепти щастя іншим.

Я дотепер не знаю, наскільки книжка – навіть найкраща – може допомогти окремій людині у розв'язанні її особистих проблем, та одну річ