Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

«Тож первосвященики юдейські мовили до Пілата: „Не пиши: Цар Юдейський, — але, що він сказав: Я — Цар Юдейський!“ Та Пілат відрік: „Що написав я, те написав“».

Пригадується мені Володька Мазур, який, коли дуже сердився, кричав до опонента: «Займи своє місце!»

Моє місце явно не в суддівському кріслі, моє місце, хоч як крути, пов’язане з хрестом — незалежно від того, чи це він у мене на рамені, чи це я в нього на плечах.

Тягнуся до Дайти, щоб її поцілувати; це так і не стало моїм подружнім (його частиною) обов’язком, а все ще зостається приємністю. Однак мій світ так улаштовано, що хоч би скільки я був із жінкою, проте однаково змушений буду повертатися на війну, з якої мені дозволено відлучатися до мами, до синів, до дружини. Це не черговий письменницький виверт, це спроба вкласти в слова стан, який неможливо переказати, — можна лише прожити; стан із якого не всі повертаються.

Цілую Дайту. Прошу поцілунком пробачення.

Дайта великодушна.

— Можна я почитаю з монітора? — просить.

Я заперечливо кручу головою. Я невмолимий. Продовжую:

— Естетику війни експлуатують усі, кому не лінь, зокрема й літератори. Література не хоче пасти задніх. Література збільшує декольте й вкорочує спідницю — відтак маємо цілком доступну літературу, яка пропонує себе за недоступними цінами.

На устах у Дайти ковзає іронічна посмішка.

— Я чомусь завжди думала, що головне завдання літератури — осмислювати.

— Якщо відмовитися від непривабливого образу, який я щойно змалював, то про літературу можна сказати, що вона поділяється на два види: 1) література як можливість осягнути; 2) література як спосіб/засіб утечі. Принаймні так стверджує поет і суфій Асиль Яким.

— Уточни, — просить Дайта.

— Осягнути істину. Утекти від світу.

— А все, що не підпадає під цю класифікацію — не література?

— Асиль Яким не давав визначення літературі, він лише казав, що літературою (мається на увазі заняття) можна скористатися двояко.

— А ти особисто яку літературу сповідуєш? — цікавиться Дайта.

Непевно знизую плечима.

— Для мене література не є засобом, лише координатами.

В ідеалі література — завжди координати, больові точки свідомості митця.

Макс Фріш у своїх «Листках із речмішка» написав: «Тільки певний тип людей може поставити себе над війною: людина-творець, і то лише в ті поодинокі хвилини, коли вона може бути ним повністю».

Коли людина буває творцем сповна?

Письменник і війна. Це окрема тема.

На цю тему любив побалакати Гемінґвей. Ось шматок тексту із «Зелених узгір’їв Африки», де він розмірковував «про ту велику перевагу, яку дає письменникові воєнний досвід» (надихнули його на це «Севастопольські оповідання» Льва Толстого): «Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Тоді він учив усіх, тільки ж ніхто більше не навчився». І трохи далі про Флобера: «Він не бачив війни, зате бачив революцію й Комуну, а революція — це ще краще, якщо не стаєш фанатиком, бо всі говорять однією мовою.

І громадянська війна — найкраща з воєн для письменника, найдовершеніша».

Таке враження, що Гемінґвей не просто перегрівся (читання відбувалося в пору спеки), а й перехилив зайву склянку віскі з содовою. Однак Гем не з тих, хто лукавить. Коли він уживає алкоголь, то так про те й пише. А цього разу лише спека. І розігрітий чоловічий сентимент до чоловічих справ. Хоча не кожен зважиться стверджувати, що війна для письменника — те саме, що й Московський літературний інститут ім. М. Горького, тільки трохи краще. Однак добре вже те, що Гемінґвей зауважує: мовляв, Наполеон усіх (пригадаймо чисельність армії) учив писати, а навчився лише Стендаль, що саме й ставить Гемінґвеєву теорію під величезний сумнів. Можливо, Стендаль за будь-яких розкладів, навіть не злізаючи з нічного горщика, зумів би стати письменником. Дивно, що ми не знаємо нікого, хто б вів із Гемінґвеєм про це дискусію. Утім, там таки, в «Зелених узгір’ях Африки», знаходжу уривок, який свідчить про те, що протилежні думки бодай зрідка йому траплялися: «Війна — одна з найважливіших тем, і, до того ж, така, коли найтяжче писати правду, і письменники, які не бачили війни, через заздрощі стараються переконати і себе, й інших, ніби тема ця незначна або протиприродна, або нездорова, тоді як насправді їм просто не довелося пережити того, чого нічим не можна відшкодувати». Щодо важливості теми — з Гемінґвеєм важко не погодитися, бо якщо кинути оком на історію людства, то стає очевидним, що воно не вилазить із воєн, що, може, й неприродно, проте факт цей явний, відтак було б дивним заперечувати важливість теми війни для мистецтва. І Лев Толстой, який своїми описами воєнних дій наштовхнув Гемінґвея на ці роздуми, і Стендаль, якого згадує американець, без сумніву розуміли справжнє значення цієї теми, недарма перший виніс війну в назву свого наймасштабнішого, найвидатнішого за задумом і за втіленням твору, а другий — не тільки прослужив інтендантом сім із половиною років за Наполеона, а й оповів про це в щоденниках та художніх творах.

На думку історика російської літератури Леоніда Гроссмана (якого я вже згадував), дев’ятсот чотирнадцятий рік став поворотним пунктом людських поглядів на війну. Він стверджує, що філософська доктрина війни, яка виникла 1815 р., відійшла через століття — 1915 р., передавши своїй наступниці чимало «роздумів і спостережень». Гроссман вважав, що найкращими філософами війни у XIX столітті виявили себе художники-психологи (літератори). Їм вдалося розвіяти стільки старих забобонів про урочисті паради переможних війн, про зовнішні ефекти воїнських подвигів і симфонічну красу великих битв, їм удалося відкрити таку невідворотну правду про тяжкі будні воєнної справи й моторошну прозу бойового героїзму, що майбутні теоретики пацифізму та мілітаризму постійно повертатимуться до цих сторінок.

«Двоє офіцерів, — писав Леонід Гроссман, — які пройшли в різні епохи дві складні кампанії XIX століття, відкрили цю правду про війну. Один із них, Анрі Бейль, корнет