Тюті - Галина Бабич
Касатівська велика ореля, або гойдалка — точнісінька подоба людського життя. І касатівського теж. Отак, то вгору, то вниз жили Касатовичі та його мешканці, які напевно зауважили б, а чому б не згадати тут принагідно ще й сосновий бір — Кокору, що тягнувся від села аж до районного центру. У цьому лісі ховалися люди й худоба, коли радянська армія форсувала Дніпро, за німців тут ховалися дівчата, щоб не втрапити в ешелон до Німеччини. А скільки побитого люду залишилося в тому лісі! Їхні кістки вимиє колись Київське море. Цією ж дорогою від Кокори поверталися до села щасливчики у 45-му році: хто на двох ногах, хто на милицях, хто з обома руками, а хто з одним рукавом. Та що це я... Кокора могла б більше за мене розказати.
"Жило", мабуть, село й під водою (бо ж кажуть, що вода — жива), жило ще двадцять років, а вмерло навіки у 1986 році, коли горів Чорнобиль. Це ж зовсім близько від Касатовичів. Вода стала мертва, і Кокора стала мертва.
А ще Касатовичі — це дивне слово "марієць", яке вперше почули мої односельці через кілька років після війни.
...Пинчук не признав онука. Чи розум стратив відтоді, як невістку Мотрю вислали з села не знати куди. Не признав, бо нікому тепер не вірив. ЗА ЩО?! Сина Федю у 1938-му забрали в Червону армію і — на Фінську! Потім воював під Ленінградом. Один лист за всі роки. Писав, про поранення й контузію. Сусіди на своїх хоч похоронки одержали чи оті три слова "пропав без вісті". Пинчуки про Федю — нічого. Якось прийшов був голова колгоспу Бабич (у Касатовичах півсела Бабичів) з двома у формі. Він і раніше натякав: "На синові вашому, діду, висить полон! Зрада!" А сьогодні знову:
— Збирайся! — це до дідової невістки.
— Бери тепле.
Мотря робила все механічно і на диво швидко. Запнула тернову хустку у яскраві квіти, поцілувала свекра, зазирнула чомусь у дзеркало і сіла на підводу, біля якої стояло мало не все село. Хто не прийшов
— виглядав або з вікна, або з-за воріт. Переважно діти чи кволі старі. Тільки курява піднялася за підводою, яку аж до Кокори проводжали двоє кошлатих Пинчукових собацюр.
З того часу дід Пинчук жив сам. Землі стало менше (відрізали двадцять соток), господарство ніяке: телятко, двоє собак, що повернулися з-під Кокори, кури. Порався сам... І ось з'являється чужа людина і називає себе онуком. Ви б повірили? Не повірив і дід Пинчук. На доказ родинних зв'язків хлопець простягнув побляклу тернову Мотрину хустку і свій паспорт. Хустку старий упізнав. Залоскотало всередині, камінь став у грудях. Видихнув. Узяв паспорта: Тишин Олексій", (по-батькові
— незрозуміле, але не Федорович).
"Національність — марієць".
— Який же ти мені онук?! — рвав собі серце дід. — Хто тебе прислав на моє горе?
— Мати моя, ваша невістка Мотря. Зласкавтеся, дідуню.
Від цих слів Пинчукові стало ще гірше.
— Іди собі з Богом, марійцю!
З того часу парубка в селі інакше, як "Марієць" не називали. Думали, що то дід Пинчук приліпив йому "вуличне", як у нас водилося. Касатовичани знали, що є українці, росіяни, німці. А щоб марійці?.. Про таких людей у Касатовичах ніхто не знав.
А Мотря, як помирала у чужому краю, сказала:
— Дитино! Таке скажу тобі, що враз дорослим станеш. Не з власної волі прийшла я сюди й оселилася. Заслали мене сюди за чоловіка Федора у 1946 році. А батько твій був марієць. Отже, й ти, виходить, марієць. То ж не соромся цього слова. Як помру, поплач за мною, поховай і йди туди, де тепла земля і вода. Знайди діда Пинчука. Скажи, що ти його онук. Пожалій мене, не дивися так на мене. Візьми ось це.
В руках парубка опинився клапоть пожовклого паперу з адресою, за якою можна дістатися туди, де "тепла земля і вода".
— Не для того я більше місяця діставався у цей теплий край, щоб дід Пинчук вирядив мене кудись з Богом. Нікуди не піду.
Оскільки в селі було чимало покинутих халуп, в одній з них і оселився Марієць. Спочатку люди сторонилися чужинця. Хто зна, що воно за людина. Ось і Пинчук не признав. А діда в селі поважали. Згодом цікавість і недовіра приглухли. і до приблуди звикли. А далі сталося таке, після чого парубка незручно вже було називати Марійцем. Одного разу пізно ввечері над халупою Марійця спалахнуло дивне сяйво. Таке було тільки в райцентрі і, звичайно, на Спаській пристані в Києві.
— А я — електрик, — пояснив хлопець людям. — Помалу-потроху усіх до світла приєднаю. Забудете про свічки та каганці.
Хлопець знайшов собі двох помічників, Віктора Ріпу та Івана Зайця. Перший з них пішов заради цікавості, а другий був не просто прихильником науково-технічного прогресу, а й мав неабиякі здібності щодо техніки. Лісу в наших краях багато, тож зі стовпами проблем не було, а дріт та інше причандалля звідкись діставав сам
