Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс

жінка, їла сендвіч… забула про ворота… Трах!.. лясь!.. діти дивляться… мати без голови… тримає в руках сендвіч… не має рота, куди покласти… голова родини… жах, жах! Дивитесь на Вайтгол, сер?.. Чудове місце… маленькі віконечка… мабуть, і там упала чиясь голова… з необачності… га, сер?

— Я міркував, — сказав містер Піквік, — про дивну мінливість долі людської.

— А! бачу… сьогодні входиш у палац крізь двері завтра вилітаєш у вікно. Філософ, сер?

— Спостерігач натури людської, сер, — відповів містер Піквік.

— Так само і я. Як і більшість людей, що мають мало діла, а ще менше прибутку. Ви поет, сер?

— У мого друга Снодграса видатні поетичні здібності.

— Так само, як і в мене… Епічна поема на десять тисяч рядків… про липневу революцію… склав одним махом… Марс уночі, Аполлон — удень… рушнице стріляє… ліра співає.

— А ви були присутні при цій славетній події, сер? — спитав містер Снодграс.

— Присутній? Я думаю… заряджаю мушкет… в голові наче стрельнуло… ідея… біжу до пивниці… записую… знову назад… бац, бац!.. нова ідея… знову до пивниці… перо й чорнило… знову назад… бах! бах!, благородні часи, сер. Ви спортсмен, сер? — повернувся він до містера Вінкла.

— Трохи, сер.

— Чудова річ, сер, чудова річ. З собаками, сер?

— Тепер ні.

— А! вам слід було б мати собак… чудові тварини… розумні… одного разу моя собака… пойнтер… феноменальний інстинкт… одного дня ми з ним полювали… входжу за паркан… свищу… собака стоїть… свищу знову… Понто! — не йде, як колода… кличу: Понто, Понто! — і не ворушиться, наче закам’янів… виглядаю— дивиться на напис на паркані: „Сторож буде стріляти кожну собаку, що увійде за огорожу"… і не пішов. Дивний пес… цінний пес… дуже.

— Оригінальний випадок, — зауважив містер Піквік. — Дозволите, я занотую його?

— А, прошу, сер, прошу дуже… ще сто анекдотичних випадків з цим псом. Чудова дівчинка, сер? (до містера Тапмена, що в цей час обдаровував антипіквікськими поглядами молоду жінку на дорозі).

— Дуже.

— Англійські дівчата не такі гарні, як іспанки… розкішні створіння. Чорне, як смола, волосся… чорні очі… прекрасні фігури… любі створіння… хороші.

— А ви були в Іспанії, сер? — спитав містер Тапмен,

— Жив там багато років.

— Багато перемог?

— Перемог? Тисячі. Дон Боляро Фіціг… вельможа… дочка одиначка… донья Хрістіна… розкіш… шалено кохала мене… жорстокий батько… улюблена донька… гарний англієць… донья Хрістіна в розпачі… ціанідна кислота… у мене в портпледі зонд для шлунка… робимо операцію… старий Боляро в одчаї. згоджується, щоб ми одружилися… з’єднує руки, плаче гіркими… романтична історія… дуже.

— А леді тепер в Англії? — зацікавився містер Тапмен, на якого опис гарних прикмет дівчини справив могутнє враження.

— Померла, сер, померла, — відповів незнайомий, прикладаючи до правого ока останки дуже старої перкалевої хусточки. — Не допоміг і зонд… кволий організм… спокутна жертва.

— А її батько? — спитав поетичний Снодграс.

— Гризоти сумління й нудьга… — відповів незнайомий. — Раптом зникає… в місті тільки про це й мови… шукають скрізь… наслідків ніяких… зненацька фонтан у сквері перестає бити… минають тижні… все не робить… наймають робітників вичистити… спускають воду… і в головній трубі знаходять мого тестя, а в правому чоботі — всю сповідь… його витягли, і фонтан забив знову, як і раніше.

— Дозволите мені записати цю романтичну історію, сер? — сказав глибоко розчулений містер Снодграс.

— Авжеж, сер, авжеж… ще п’ятдесят таких, коли хочете… дивовижне життя в мене… справжній роман… не дуже незвичайне, але цікаве… — і незнайомий провадив свої монологи далі, аж доки диліжанс під’їхав до дверей готелю „Бик“ на головній вулиці Рочестера.

— Ви спиняєтесь тут, сер? — спитав містер Натаніел Вінкл.

— Тут? Ні… але вам раджу… добрий готель… вигідні ліжка… я спиняюсь у Райта… сусідній будинок… дорого, страшенно дорого… півкрони за те, що тільки глянеш на швейцара… коли обідаєш у знайомих, беруть більше, ніж стало б пообідати в їхньому ресторані… чудні хлопці… дуже.

Містер Вінкл повернувся до містера Піквіка і прошепотів кілька слів; шепіт перейшов від містера Піквіка до містера Снодграса, від містера Снодграса до містера Тапмена. Всі, погоджуючись, похитали головами.

— Цього ранку ви зробили нам величезну послугу, сер, — звернувся до незнайомого містер Піквік. — Дозвольте нам, на знак вдячності, просити вас ласкаво пообідати з нами.

— З великою охотою… не хочу ставити свої умови, але жарена курка з грибами… надзвичайна річ… на яку годину?

— Зараз подумаємо, — відповів містер Піквік, глянувши на свій годинник. — Тепер — коло третьої. Скажімо, о п’ятій?

— Підходить якнайкраще, — промовив незнайомий. — О п’ятій рівно?.. Бувайте.

Піднявши капелюх на кілька дюймів від голови і недбало наклавши його знову трохи набакир, незнайомий з брунатним пакунком, що наполовину вистромився з його кишені, похапцем вийшов з двору й повернув на Головну вулицю.

— Очевидно, бачив багато країн і звик спостерігати і людей, і речі,— зауважив, містер Піквік.

— Хотів би я подивитись на його поему, — сказав містер Снодграс.

— А я на його собаку, — промовив містер Вінкл.

Містер Тапмен не сказав нічого, але згадав донью Хрістіну, шлунковий зонд та фонтан, і на очі йому набігли сльози.

О п’ятій рівно прийшов незнайомий. Він збувся свого брунатного пакунка, але не змінив нічого в своєму убранні і став, скільки було можливо, ще говіркішим.

— Що це? — спитав він, коли слуга зняв покришку з одної з мисок.

— Камбала, сер.

— Камбала… ага… Знаменита риба… її завжди присилають з Лондона… Власники ресторанів улаштовують політичні обіди… вози камбали… десятки кошів… хитрющі хлопці… Склянку вина, сер?

— З охотою, — сказав містер Піквік. І незнайомий випив спершу з ним, потім з містером Снодграсом, потім з містером Тапменом, потім з містером Вінклем і нарешті з усім товариством разом, і робив це майже так само швидко, як говорив.

— Що то за метушня… у вас, на другому поверсі, офіціант? — спитав незнайомий, — тягнуть нагору лави… бігають теслярі… лампи, склянки, арфа… Що це буде?

— Бал, сер, — відповів слуга. — Добродійний бал, сер.

— Чи багато в цьому місті гарних жінок? Не знаєте, сер? — зацікавився містер Тапмен.

— Надзвичайно… маса… Кент, сер… кожен знає Кент… яблука, вишні, хміль і жінки… Склянку вина, сер?

— З великою приємністю, — відповів містер Тапмен. Незнайомий налив і враз випив.

— Дуже хотілося б відвідати цей бал, — відновив стару тему містер Тапмен. — Страшенної

— Білети в буфеті, сер, — вкинув слово слуга.

— А, вже починається! — нашорошив вуха незнайомий. — Чуєте, скрипки? А тепер арфа… поїхали!

Різноманітні звуки, що долинали згори, сповіщали про початок першої кадрилі.

— Як хотілося б мені піти туди! — повторив містер Тапмен.

— Хотів би й я, — сказав незнайомий, — клятий багаж ще не прийшов… здоровенні ящики, а одягти нема чого… дивно, правда ж?