Празька школа: хрестоматія прозових творів - Віра Просалова
Непохитна людина асоціювалася у Л. Мосендза з берладником – одним з найулюбленіших образів, що засвідчував регіональну закоріненість автора. Оповідання «Берладник» тематично перегукувалося з поезією «Берладницька секстина»: твори зображують наполегливого здобувача – людину завзяту і рішучу, здатну на героїчні справи. Дід Яким з оповідання «Берладник» постає спадкоємцем героїчних традицій. Небагатослівний і витривалий, він раптом розговорився, тобто в текст оповідання вмонтовується його оповідь. Письменник при цьому передає не стільки зміст його слів, скільки враження від них слухача: «А з-за обрію мчали татарські загони, переслідувані козаками, сунули на північ бундючні яничари, щоб за мить утікати через Дністрові пороги, з криком і гомоном чвалували галасливі волохи, нещасний Хмельниченко похапцем переправлявся на той бік, Дорошенко з надією й жалем вдивлявся з горбів у розшарпану батьківщину...». Своєрідність цього «тексту в тексті» полягає в тому, що авторство при цьому не змінюється. Письменник лише віддає свій «голос» діду, таким чином змінюється лише суб’єкт мовлення.
В оповіданні «Берладник» розмова представників двох поколінь – старшого і молодшого – коментується всезнаючим автором, котрий, за класифікацією М. Бахтіна, оволодіває героєм, щоб вписати його у контекст славних предків: «Тільки нащадки берладників, тих гульливих і одчайдушних попередників січового стрілецтва, нащадки громадян вільного Берладу, що їх завжди тягло на волю рідних балок і горбів, до неприступних скельних притулків над Дністром, – тільки вони могли мати такі думки». Згадка про володаря Берладського князівства як про «нещасного Івана Берладника» готує читача до трагічного фіналу – героїчної смерті діда, цього вірного захисника рідної землі.
Пафос збірки «Людина покірна» спрямований проти психології так званих «вівце-людей», яким протиставляється сильна особистість, що мужніє у вирі національно-визвольної боротьби. Міжтекстовий зв’язок творів простежується у своєрідній заанґажованості оповідача, котрий прагне вразити слухачів парадоксальністю висновків, які знаходять подальше обґрунтування у його висловлюваннях. Цей принцип організації художнього матеріалу повторюється в оповіданнях «Людина покірна», «Роксолана», «Поворот козака Майкла Смайлза» та ін. Оповідання, які ввійшли до збірки, становлять єдиний макротекст, що підкреслюється заспівним характером першого твору («Ви хочете мати характеристику так званої культурної людини? Добре! Ось вона: гомо лєніс – людина покірна…») і завершальним контрапунктом останнього («Я не пам’ятаю далі вже нічого, – докінчував Давид. – Опам’ятався десь аж ввечері, коли чекісти покинули фільварок. З розстріляних не спасся ніхто»).
Л. Мосендз, як і його сучасники (Є. Маланюк, О. Лятуринська та ін.), звертався до відомих у літературі образів. Образ Роксолани в його однойменному творі вимальовувався внаслідок перетину різних дискурсів, що виникли упродовж віків. Роксолана розкривається тепер у вирі громадянської війни, що змушує її зробити свій особистий вибір, продиктований власною волею. Дискусія, яка виникла у творі між оповідачем і юнаком, передає множинність можливих інтерпретацій цього образу. Юнаку належить цікаве припущення про джерела однієї з версій: «Через це й думаю, що таку Роксолану, – на два боки добру: туркам і українцям, Христові й Магометові, – видумали значно пізніше… Мабуть, ті, що самі були в Роксоланинім положенні… Вигадали, щоб виправдати самим собі свою власну поведінку…». Новітня Роксолана, про яку оповідає присутнім Давид, після розправи над її нареченим приховала свій справжній намір. Вдаючи протилежне, вона скористалася нагодою, щоб помститися ворогам. Давид опускає подробиці здійсненої помсти, дає змогу кожному слухачеві зробити свій висновок. Його оповідь супроводжується зображенням реакції слухачів, які то слухають мовчки, то виявляють нетерплячість, то висловлюють подив. Завдяки цьому образ героїні вимальовується багатоаспектно, крізь призму сприйняття різних дійових осіб. Процес відштовхування від усвідомлення душевного роздвоєння Роксолани завершився наближенням до нього, адже героїня Л. Мосендза, граючи роль щасливої з убивцею свого нареченого, теж могла комусь здатися незрозумілою, теж викликала подив своєю поведінкою. Таким чином, у новій інтерпретації відчувався відгомін уже відомої версії, заперечуваної спочатку. У схожості інтерпретації спостерігалася і відмінність, що виявилася у реалізованості задуманого героїнею.
Ремінісцентність, алюзійність творів Л. Мосендза сприяли актуалізації історичного досвіду народу. За допомогою ономастичних алюзій («Ворскла, Жовті Води й Полтава, Ґрінвальд і Сараґоса, Царгород і Відень»), що нагадували про історичні події, перипетії роду Яхненків з оповідання «Великий Лук» вписувалися у контекст історії. Джерелом цих відсилань був родовід Мосендзів, частково описаний в автобіографічній повісті «Засів», у поемі «Волинський рік». Оскільки предки письменника відзначалися честолюбністю, то у тексті закономірно виникали ремінісценції зі «Словом о полку Ігоревім…»; окремі фрагменти, як, скажімо, «шукаючи собі честі, а батьківщині слави», поставали поверх тексту-першоджерела.
Головним героєм оповідання «Великий Лук» був Марко, тобто письменник дав цьому персонажу ім’я свого батька, котрий рано помер. Знаменним виявилося також те, що Марко народився тоді, коли у бою загинув його батько. Великий Лук, який віщував смерть, згодом у руках Марка став символом відплати: «Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величезним почотом…», бо завдяки йому вдалося знищити увесь ворожий курінь.
У збірці «Людина покірна» сильна особистість протиставлялася масі, яка, за авторською характеристикою, знала лише «вагання, панічність, страх перед ризиком», проте не виявляла інстинкту самозбереження. В оповіданні «На утвор» наводилися конкретні приклади, коли інертна маса сама прирікала себе «на утвор», тобто на знищення. Заголовок твору створював ефект очікування незвичайного, і заданий ним тон підтримувався упродовж усього тексту. Втрата людиною інстинкту самозбереження стала тут предметом пильної уваги і втягувала у своє силове поле подібні ситуації. Однією з них був той випадок, про який оповів Давид – оповідач і водночас учасник подій. Його тактика цього разу полягала в тому, щоб спочатку вразити, заінтригувати присутніх, а вже потім звертаннями чи запитаннями до них підтримувати увагу. Тому і почав він з жарту про нібито винайдений спосіб омолодження, а потів перевів розмову на серйозне: «Бачили ви, панове, як у гірській колибі доять вівці. Навіть не мекаючи, товпляться вони до вузької вулички, де м’язисті руки вівчарів витискують з їхніх вимен молоко. Таким самим гуртово-отарним, покірно-бездушним був цілий процес викликуваних людей. І куди ж? На смерть!… А вони навіть товпилися, як ті вівці перед дійкою!..» Оповідь Давида – не сухе повідомлення, а емоційний, розрахований на слухачів монолог, що супроводжувався постійними звертаннями: «Згадайте, панове, як…»; «Знаєте, може, як…»; «Пам’ятаєте, як часом…» Він розказував про те, як потрапив у в’язницю
