Повернутися дощем - Світлана Талан

Вадим уже відсунув від себе тарілку, а Настя так заслухалася, що й сама перестала жувати.

— Найцікавіше було далі, — посміхнувся Вадим, — коли Сергій попросив виручити, та не зміг пояснити, де вони є.

— Як знайшли вихід?

— Довелося Сергієві йти в розвідку. За кілька хвилин він дізнався, що неподалік школа № 11, тож Сашко тишком-нишком пробрався до побратимів. На їхнє щастя, поруч жив добрий знайомий Сашка, який мав гараж у цьому ж дворі, тож машину з харчами вдалося сховати. Одного з хлопців забрала до себе волонтерка — його можна було прийняти за місцевого, бо він розмовляв російською, а ось із Сергієм було трохи складніше. Сашко вже був на гачку в сєпаратистів, тож не міг ризикувати, ховаючи Сергія у себе вдома, до того ж у нього дружина, двійко діточок. Кум Сашка взяв на себе ризик прихистити хлопця, а вже зранку сєпаратисти оголосили розшук по телебаченню та на своєму сайті, обіцяли навіть нагороду. Вони знали, що з міста виїзди заблоковані.

— До Сашка приходили?

— Звичайно! Тож йому довелося не робити різких рухів і спокійно ходити на роботу.

— Де він працював? — поцікавилася Настя, захоплена розповіддю.

— Лікарем «швидкої допомоги», — пояснив Вадим. — А в той час українські сайти вже забили на сполох про зникнення двох волонтерів, які поїхали на Схід і безслідно зникли. Сєпари, звісно, зметикували, кого проґавили, і посилили заходи. За кілька днів Сашко мав інший клопіт. Стояла неймовірна спека, тож харчі в гаражі почали псуватися.

— Уявляю, як запах вчули бабусі! — посміхнулась Настя.

— Отож!

Вадим розповів, як знайомий Сашка кілька днів та ночей частинами виносив продукти, як сортував, ділив їх на придатні та зіпсуті. Довелося викидати такі дорогоцінні харчі в різні смітники, щоб не виникло жодної підозри, ризикуючи потрапити на очі окупантам.

Побратим Сергія вирішив виїхати з міста маршруткою до Харкова, загубившись серед пасажирів, хоча і Сергій, і Сашко були проти — занадто великий ризик.

— На жаль, його план провалився, — Вадим розвів руками. — Сєпари ретельно перевіряли всі документи, тож помітили київську прописку. До того ж він занервував і видав себе.

— Що з ним сталося?

— Зняли з маршрутки, кудись відвезли, і до цього часу його доля невідома.

— А Сергій?

— Напевно, він народився в сорочці, — сказав Вадим. — Сергій дав Сашкові номер керівника своєї організації у Києві, і там вигадали дати в ЗМІ фейкову інформацію про те, що, заблукавши, волонтер випадково потрапив в окупований Сєвєродонецьк і небайдужі містяни допомогли йому дістатися столиці, тож зараз його життю ніщо не загрожує.

— Спрацювало? — поцікавилася Настя. — Приспали пильність ворога?

— Уяви, що так!

Вадим розповів, що після того сєпаратисти послабили обшуки та перевірку документів, тож за кілька днів було вирішено вивезти Сергія з міста. Та що робити з такою зачіскою? Вихід один — поголити голову, але Сергій сказав, що краще нехай йому знімуть голову, ніж «оселедець»! Тоді Сашко здогадався приліпити чуба щільно до голови скотчем, вдягти розтягнуту плетену шапку та лахміття і винести Сергія з будинку на ношах «швидкої» під час його чергування. Звісно, що всевидющі бабці біля під’їзду одразу звернули увагу на незнайомця і поцікавилися, хто то є.

— Якийсь безхатченко, — пояснив їм Сашко, — зайшов у під’їзд, і йому стало зле.

Цікавість стареньких була вгамована, а Сергія таким чином транспортували від будинку до скверика, де він дочекався Сашка. Після зміни Сашко взяв вудки й відерце, і чоловіки, вдаючи сільських рибалок, успішно виїхали з міста мопедом, минаючи блокпости сєпаратистів. Вони взяли курс на Муратове, до позицій українських військових, благополучно проминули колишній дитячий табір «Альянс» і поблизу Скалонівки виїхали на ґрунтівку.

— Сама знаєш, що це за дорога, — продовжив розповідь Вадим. — Суцільний пісок, коли не накатана, то й ноги по коліно вгрузають. Але хлопці не зупинялися і поїхали через ліс. Аж раптом вони помітили, що їдуть по замінованій дорозі! Вертатися не було сенсу, бо міни і позаду, і попереду, тож вони помолилися і вирушили далі.

— Народилися в сорочці, — стиха промовила Настя.

— Безперечно! — погодився Вадим. — Хлопці виїхали з лісу і в найближчому селі у жінки дізналися, що взяли правильний напрямок, бо поблизу Муратового стоять наші танки. Там Сашко передав Сергія нашим, зателефонував у Київ і доповів, що «посилку доставлено».

— Смілива людина! — вигукнула Настя. — Хотіла б я з ним познайомитись!

— На тому Сашкові пригоди не скінчилися.

— Йому вдалося повернутися в місто до своєї родини? — нетерпляче запитала Настя.

— Так, йому допомогли свої люди. Сашко роздав частину гуманітарки місцевим волонтерам, які могли її невеликими партіями доставляти нашим бійцям. У той час посилилися обстріли, і він вирішив вивезти свою сім’ю в село до родичів. До речі, у волонтерів була попередня домовленість про те, що говорити в разі арешту. Вони вирішили здавати тих, хто вже виїхав і на той час перебував у безпечному місці.

Вадим розповів, як Сашко на своєму «Шевроле» разом