Українська література » Сучасна проза » Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко

Читаємо онлайн Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко
би в ту мить про стиглу суничку, — не про полуницю, а про дрібну лісову суничку, бо ж пані Роксолана ще не мала й не годувала дітей, — але Михайлик не був поетом, і він подумав лише про хиткий білоцвітний кетяг калини з несподівано дозрілою червоною ягідкою на вершині опуклості, — їй-богу ж, саме так і подумав, бо ж не сподівався, простосердий, що ми з вами, читачу, солодкі його мислі підслухаємо й висловимо вголос перед усіма.

Пан Купа мерщій кинувся, щоб перебрати дружину до власних рук, бо вона й сама вже ніби прагнула його. Але тут же попередила:

— Не злізу з твоїх рук до ранку, Діомиде.

— Треба ж їхати далі. Я мушу квапитись…

— Тоді я лишаюсь тут, — і пані Роксолана почала якнайвигідніше вмощуватись на тремтячих руках Михайлика, лукаво й звабно блимаючи на нього знизу. — Попоноси хоч ти мене, Кохайлику, чи як там тебе звуть…

— Його звуть Михайликом, — сказала мама.

10

— Кохайлик, Кохайлик, — шепотіла Роксолана, припадаючи до його широких і твердих грудей, де так сильно калатало серце. — Неси мене, неси!

І Михайло поніс її, сам не тямлячи куди.

— Аж до тої осики.

І парубок звернув у траву, до осики.

— Та хутчіше ж! — наполягала мила пані, вздрівши, що Явдоха, Патимé-татарочка та й сам пан Пампушка-Купа-Стародупський намагаються од них не відстати, щоб, бува, чого не сталось.

І Михайлик наддавав ходи.

— Тобі важко, синочку мій, — гукала мама йому вслід. — Ось я тобі допоможу.

— Я сам, мамо, я сам! — відмахнувся Михайлик і аж побіг, бо ж пані Роксолана саме хотіла його про те попросити, і парубок відчув її наказ, як поштовх — уперед!

Роксолана знизу дивилась на обличчя Михайликове, від сонця чорне, як халява, на винозорі соколині очі, на вперту складку біля нижньої губи, і їй вельми приємна була ця гра, бо ж добре бачила вона, як починає лютувати її муж, бо ж чула всім тілом, що Михайлик уже сам не свій.

— Стій! — дедалі більше відстаючи, горлав обозний.

— Швидше, ой швидше, — підганяла Роксолана, обіймаючи Михайлика за шию і, поки їх наздоганяв десь там пан Купа, поки за буйними заростями трав поблизу нікого ще не було видно, цілуючи ошалілого хлопця куди здря. — Ой, мерщій! Ой, прудкіш! Ой, борзіш! — шепотіла йому в ухо анахтемська пані обозна.

Але хлопець зненацька спинився, сам навіть не знаючи чому.

Побоявся пана обозного?

Ні, цей велетень на ту пору про пана й не думав, мовби Купи й на світі не було.

Долинув здаля до хлопця тривожний крик матінки?

Але й голосу матінки він не чув.

Зупинився він, мабуть, сприйнявши тривожний крик перестороги — в самому собі.

Він зупинився і, не обертаючись до обозного, ждав, поки той підтюпцем здалеку дотрюхає до них.

— Бевзь! — солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана.

— Злізь на землю! — волав до неї десь там пан Стародупський.

Та Роксолана не відповіла і, обпікаючи Михайлика жарким диханням, прошепотіла знов:

— Колода! — і поцілувала десь там, нижче вуха. — Жеребчику мій чалий!

— Облиш, бо кину! — аж задрижав Михайлик.

— Дурнило! — стиха простогнала Рокса й цмокнула його знов.

— Так і брязну об землю! — перестеріг Михайлик, пригортаючи спітніле тіло, аж їй захрускотіли кісточки.

— Бовдур! — і вона впилась губами в нього ще раз.

— Їй-богу ж, гепну!

— Йолоп! — не вгавала пані і лизала його знов та й знов.

— Якщо ти насмілишся знову… — з погрозою, але вже знемагаючи, мовив Михайлик. — Так і брязну!

— Ідоляка! — аж зойкнула Роксолана і вкусила парубка в вухо.

Він затремтів, але… не кинув.

— Бажанчику ти мій, — вуркотіла Рокса. — Жаданчику ти мій!

Але Михайлик об землю її не кидав, не гепав, не брязкав.

Він тільки обернувся до пана обозного, який уже підбігав до них — і ждав.

— Злізай! — І пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський владно схопив її за голу ніжку.

— Тільки до тебе, мій коханий кнурику, — защебетала пані і так легко перескочила на руки обозному, мовби в ній було не п’ять пудів, а два. — Носитимеш свою солодку пташку — день до вечора, ніч, аж до ранку, — і вона, збиткуючися з мужа, лоскотливо зареготала. — Швидше, хутчіше, лебедику! Вперед і вперед!

А Михайлик покірно поплентав за мамою.

Явдоха вела його за руку і говорила так, немов ніяка материнська тривога зараз оце не шарпала їй серця:

— Чого, синку, захекався?

Але Михайлик мовчав.

— Трудна робота, синку?

Та Михайлик мовби й не чув.

— Ми — ковалі, — провадила мама. — А коваль — до всякого діла зугарен.

— Не до всякого, мамо.

— А ти перепочинь, ведмедику. Лягай ось тут! Спочинь, спочинь.

11

— Відди́хай, моє лисеньке сонечко, коли стомився, — казала й Роксолана чоловікові, налягаючи на найсолодші низи свого, як ми тепер сказали б, контральто. — Постій ось тут, проти голого неба, постій, нехай Бог бачить!

— А ти злізь, голубко!

— Не можу, веприку мій дорогенький.

— Покурити б!

— Ні. Мій коханий Демид ще мені не огид!

— Одну люлечку! — і вже благальне тремоло бриніло в його хисткому тенорі, яким він завше розмовляв з дружиною.

Либонь, уже й ноги не тримали Демида Пампушку, але, зітхнувши, пан полковий обозний мовив:

— Краплина щастя солодша від барила мудрості, як це казав якийсь прехитрий грек. А в мене щастя — не краплина ж! Ого-го!

— Ціле барило?! — зареготала Роксолана. — Але ж ти сам благав: Господи татку, дай жінку гладку, з великим посагом, а з коротким життям! Але ж не тіш себе надією: я скоро не помру, Пампушко, — мені ж тільки вісімнадцять літ, і моє живуче тіло…

— «Я люблю його, білобумажне твоє тіло, — пристрасно заговорив Пампушка, — сахарні твої уста, павину ходу твою, чорного соболя брови, сірого яструба зір, звабливу мову, твої руки чіпкі, твої зуби тхорині…»

— Це — з «Пісні пісень»? — посміхнулася Рокса.

— І як воно таке — в Святім Письмі?! — промимрив він і зачитав напам’ять: — «Нехай він цілує мене цілунком своїх уст! Ласкавість-бо твоя над вино солодша… Ви не дивітесь, що я смаглява є, — се сонце мене осмалило: сини матері моєї погнівились на мене, веліли мені стерегти виноградник, — власного ж виноградника я не встерегла…»

— Натяк?! — гостро спитала Роксолана. — На моє кубління з паном гетьманом? — зловісними низами голосу пророкотала вона, спалахнувши недобрим вогнем. — Але якщо ти зараз думав саме про це…

— Крий боже!

— То за це ж тобі добре заплачено! І ти затям собі, моя невдячна Пампушечко…

— Я вже затямив, моя радість! А щодо «Пісні пісень»… я просто подумав був:

Відгуки про книгу Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця - Олександр Єлисійович Ільченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: