Диво - Павло Архипович Загребельний

— І красивим жінкам,— сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.

Він дивився туди так уперто, немов випаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі побачили свою художницю з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.

Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.

Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася), і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

— Ви пробачте,— сказала, наближаючись до них, художниця,— і не подумайте, що ми нахаби. Але справді — жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

— Всі слова зайві! — підхопив інженер.— Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

— Беріть мій стілець! — похопився лікар.

— Дякую. Я підожду,— сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» — і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

— Прошу,— розкланявся інженер,— каву ми вже п’ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

— Якщо ви вже такий галантний,— сідаючи, сказала художниця,— то хоч би запитали нас про наші бажання.

— Читаю по очах,— бадьоро потер долоні інженер.

— Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,— посміхнулася художниця.— Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

— Він читає тільки Фолкнера,— обізвався Отава,— до того ж — в оригіналі.

— Так? — повернулася до нього художниця.— А ви?

— А я тут ні до чого,— сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.

— Він читає тією мовою, якою йому потрібно,— гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.

— І що ж ви читаєте? — не відставала від Отави художниця.

— Спитайте нашого поета. Читання — його спеціальність,— відбуркнув Отава.

— Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,— відповіла художниця.— Ти не ображаєшся, Дімо?

— Сі-сі! — відповів поет.

— Москва — велике місто! — зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.

— Центр,— розвів руками інженер і підніс келишок,— прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.

— Ви що,— примружилася художниця,— лікар-кардіолог?

— Ні, лікар якраз я,— знову кинувся на виручку лікар,— а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…

— Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? — Художниця засміялася.

Але інженер не образився.

— У нас справді колективна робота,— сказав він,— але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київ! Прекрасне місто!

— І велике місто,— додав, зітхаючи, лікар.

— А хто з Києва? — спитала художниця.

— Отава,— пояснив інженер,— і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди — всі з Києва, ще, мабуть, від князів.

— Росли, як отава,— сказав Отава.

— То це ви там усі куполи золотом покрили? — спитала художниця.

— Без золота не можемо,— тим самим відповів їй Отава,— це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.

— Не знала, що потомствені кияни такі, — вдавано злякалася художниця.

— Якщо пити, то давайте.— Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп’ячі вихватки.

Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту. Її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.

— Тайко,— сказала вона до художниці, — тобі ж не можна так багато пити.

— А хіба це багато? — засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.

— Що це має означати? — спитала суворо художниця.

— Раз вам не можна, то навіщо?

— А звідки ви знаєте, що не можна?

— Ну, сказала ваша подруга.

— Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.

— Приємно, але однаково ви не пийте більше,— Отава наполягав, дедалі більше дивуючись своїй поведінці.

— А яке вам діло? — художниця гнівалася вже навсправжки.

— Таїсо! Сі-сі! — нагадав про себе поет.— Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…

— Ти мені не подобаєшся,— обрізала його художниця,— і прекрасно знаєш про це!

— Ну, тоді… — Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: — Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це серйозно! Чуєш, Тайко! — І, не чекаючи