Диво - Павло Архипович Загребельний

— Я писатиму про це дерево,— сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.

— Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші, — казав він,— коли ж присутній я сам, тоді — сі-сі!

— Сонет чи відразу поему? — прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко — зносили його насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого товариша.

— Старий,— не ображаючись, мовив поет,— ти нічого не розумієш. Така гілочка не вміститься й у поему. Сі-сі!

— Людина повинна бути оригінальною,— сказав інженер.— Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?

— А далі ми питимемо чорну каву,— сказав лікар.

— З медицинським спиртом,— додав Отава.

— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,— незлобиво сказав лікар.— Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.

— А буває гумор білий? — поцікавився Отава.

— Старі, я прочитаю вам один свій вірш,— втрутився поет.— Це вірш про аристократизм. Сі-сі!

Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер. Його про це ніхто не розпитував, а він не мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам’ять.

Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.

Якщо ти прокинешся рано-вранці

Серед білого сум’яття простирадл і подушок,

І снігова білість різоне тобі в очі,

І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,

І помандруєш поглядом до вікна,

Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна —

До цього прорубу в одвічній людській самотності —

І станеш шукати там неба великих надій,

Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки

неба для наших надій.

А лягаючи спати, ми шукаємо ополонки, щоб утопити

в ній усі жалі й тривоги.

Але якщо ти знайдеш у вікні тільки тороси арктичних льодів,

Якщо з холодним скреготом тертимуться об нього холодні

днища безжальних айсбергів,—

Тоді ти повинен пробитись до неба сам,

Не чекаючи ні на кого,

Нікого не ждучи

І не гукаючи,

А тільки сам,

Сам...

— Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,— сказав Отава.— Але як ти міг це запам’ятати?

— Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! — просвистів поет.

— Я, наприклад, потомствений робітничий клас,— сказав інженер,— але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.

— Старий, я теж робочий клас,— сказав поет.— Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!

— Ми тільки вдаємо інтелігентів,— спробував помирити їх лікар.— А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?

— Треба написати про тебе нарис у газеті, — докинув Отава.— Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби — в поезію з її наймодернішими вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє…

— Старий, досить! Сі-сі! — зупинив його поет.— їде кава. Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.

— Мої предки якраз пили каву,— похмуро промовив Отава.— То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.

— Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? — делікатно поцікавився лікар.

— Очевидно,— сказав Отава.

— Не бачу підстав для роздратування,— знизав плечима інженер,— по-моєму, тут все о’кей. Інтелігенція — це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція — слово не іноземне, а російське.

— Років через п’ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще щось,— засміявся Отава.— Дивуватися не треба.

— Старі, — відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,— я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!

Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.

— Екзистенція буття,— зі смаком повторив інженер.

— Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,— не втерпів, щоб не кольнути, Отава.

— Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? — поцікавився лікар.

— Скільки треба, стільки й знаю,— відповів Отава.

— Сі-сі! — свиснув поет.— А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?

— Тоді не знаю жодної, — хмикнув Отава.

— Якби я був сином професора,— зітхнув інженер,— це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.

— Ну так,— Отава говорив майже зло,— не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.

— Ну, не будемо сваритися,— заспокійливо промовив лікар.— Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.

— І встати теж може кожен,— вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок.— А тому встали! Ходімо! Сі-сі!

Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в мовчанку свої вірші.

— Ти прочитай нам що-небудь з ненаписаного,— просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліз у бійку з Отавою.

— Старий,— розмахував він