Майстер - Колм Тойбін
Генрі записав події тієї ночі, а потім обдумав усе, що було далі, чого ніколи не довірить жодному секретному шифру, хай навіть той текст і буде знищеним дуже швидко. Решту історії можна тільки уявити, бо навіть він ніколи не зможе довірити її словам. Бо в тій історії десь на середині свого мовчазного стояння він перетнув вуличку, виявивши цим свою присутність, і Поль спустився до нього, а потім вони дуже тихо піднімалися сходами. Обом було зрозуміло, що має статися далі, адже Поль у записці все чітко написав.
Він помітив, що руки тремтять. Ще ніколи він не дозволяв своїй уяві зайти за цю межу. Нині він до неї впритул наблизився, хоча й це було неправдою, бо тієї ночі він простояв під дощем аж до ранку. Коли денне світло почало відбиватись у горішніх вікнах, він іще трохи постояв, чекаючи на щось іще, але нічого не сталось, і він пошкандибав додому. Він знову стояв на твердому ґрунті. З одежі текло, черевики промокли наскрізь.
ГЕНРІ ЛЮБИВ КОСТЮМОВАНІ РЕПЕТИЦІЇ, адже тоді можна було дозволити собі уявити повну глядацьку залу. Театральне освітлення, пишні костюми, розкотисті голоси — це все наповнювало його гордістю та самовдоволенням. За всі роки свого письменства він жодного разу не бачив, як хтось купує або читає його книжку, та навіть, якби таке й сталося, він усе одно не знав би, яке враження мають на читача його твори. Процес читання є так само мовчазним і дуже приватним, як і письма. Але тепер він бачитиме реакцію публіки, як вона затамовує подих, кричить і змовкає.
Він уявив навколо себе друзів, подумки на всі довколишні крісла та балкон у себе над головою розсадив знайомих, а потім, і це було дуже ризиковано з його боку, але водночас і хвилююче, заповнив усю залу незнайомцями. Він уявив яскраві, розумні очі на чутливому обличчі якогось чоловіка, його тонку верхню губу, м’яку світлу шкіру, велике тіло, що рухалося легко та невимушено. Для проби Генрі посадив його на один ряд вище від себе, майже у центрі зали, а на сусідньому кріслі — невеличка молода жіночка, що сидить, склавши делікатні ручки, і пучками майже торкається пухких вуст. Сам у глядацькій залі, костюмери з акторами ще були за кулісами, він продовжував уявляти свою вдячну публіку, коли з’явився Александр, який грав Ґая Домвілля. Йому стало ясно, що основний конфлікт відбудеться на сцені. Доки розгорталося дійство, Генрі подумки приглядався до вичаклуваної ним самим публіки, та не помітив, аби очі молодої жіночки спалахнули захватом від пишності й елегантності старовинного вбрання місіс Едвард Сакер, як і не побачив, що лице її тонкогубого супутника стало серйозним і вдумливим, коли Ґай Домвілль, попри свої статки й блискуче майбутнє, що на нього чекало, вирішив облишити суєтний світ і присвятити себе молитвам і покаянню за стінами монастиря.
«Ґай Домвілль» був задовгим, і Генрі знав, що серед акторів існує певна незгода, спричинена нерівноцінністю першого та другого актів. Однак Александр, його непохитний директор, закликав не звертати на ті розмови уваги, бо їх роздмухує міс Ветч, яка не має слів у другому акті, і лише на короткий час повертається на сцену у третьому. І все ж таки, у романі він би собі такого не дозволив: герой, який з’явився в оповіді, має в ній залишатися до кінця, хіба-що завчасно помре чи є зовсім другорядним. У п’єсі він наважився на те, чого ніколи б не ризикнув зробити в романі. Тепер можна лише молитись, аби це спрацювало.
Йому страшенно не подобалося скорочувати текст, але розумів, що скаржитися не може. Спочатку він дуже нарікав, ображався та сварився, доки не зробився майже небажаною персоною в Александровому кабінеті. Генрі розумів, що не варто й казати, що, якби він хотів скоротити п’єсу, то зробив би це раніше, тож тепер щодня терпляче робив якісь скорочення. Його не полишало здивування, бо по кількох годинах, окрім нього ніхто не помічав порожніх місць, ніби вилучених сцен ніколи й не існувало.
Під час репетицій його майже не потребували. Думка про те, що він робить лише половину роботи, а решта залежить від режисера, акторів, працівників сцени, збуджувала й непокоїла. Нагляд за ходом праці був для нього чимось новим і забирав чимало часу. Над аркою авансцени, невидимий для глядачів, висів величезний годинник, на який мусить зважати драматург. Його стрілки невблаганні, як терплячість публіки, рухалися, відділившись від позначки 8:30. Протягом коротких двох годин, якщо враховувати й антракти, він мусить реалізувати всі свої задуми, інакше на нього чекає провал.
Що більше п’єса віддалялася від автора, що ближчою ставала до сценічного втілення, коли він побачив перші прогони, потім — костюмовані репетиції, то все більше впевнювався в тому, що, нарешті, знайшов рідне для себе ремесло, що саме вчасно почав писати для театру. Він уже був готовий до змін у житті. Уже передчував, що скоро скінчаться довгі дні самотності, що на зміну похмурому вдоволенню від художньої прози прийде життя, де він писатиме для живих людей, що говорять і рухаються, що оживлятимуть його героїв. Раніше про таке задоволення він і мріяти не наважувався. А тепер цей новий світ — у нього в руках. Але часом, особливо ранками, на нього нападала впевненість у протилежному. Він майже напевно знав, що провалиться, що, із власної волі чи ні, повернеться до протореного шляху, до звичного книжкового формату. Досі він іще ніколи не переживав таких днів, повних сумнівів і піднесення.
Генрі відчував якесь особливе ставлення до акторів. Бувало хотів для них зробити мало не все на світі. Домовився, щоб за куліси подавали перекуски — холодну курятину та яловичину, свіжі салати, помідори під майонезом, свіжий хліб і масло. Це мало звеселити довгі репетиційні години. Йому страшенно подобалося дивитись, як актори їдять, він отримував задоволення від спостереження за короткими митями їхнього повернення від виконуваних ролей до звичайного життя. Генрі з нетерпінням чекав на час, коли писатиме нові й нові п’єси, щовечора спостерігаючи, як вони перетворюються на вистави. Він уявляв, що це триватиме роками, доки від них не залишиться лише купа пожовклих афіш.
Він також відчував, що як романіст переживає не найліпші часи, що цікавість до нього з боку видавців
