Майстер - Колм Тойбін

Княгиня говорила з почуттям, але, спостерігаючи за нею, Генрі подумав, що дивиться на одну зі своїх актрис, захоплену власною грою. Часом виникало враження, ніби вона переповідає смішний анекдот, а не говорить про себе.

— Я вже побачилася з усіма своїми знайомими, хто ще живий, і перечитала листи тих, кого вже немає. Стосовно декого довелося зробити і те й інше. Я спалила листи Поля Жуковського, а потім несподівано з ним зустрілася. Не думала, що він іще живий. Він виглядає таким старим... Цього я теж не очікувала.

На мить її погляд зустрівся з його — і кімнату пронизав промінь літнього сонця. Полю Жуковському зараз має бути п’ятдесят, підрахував він подумки. Вони не бачилися багато років, протягом яких ніхто, тим паче, отак похапцем, не згадував його імені.

Генрі завжди пильнував, аби встигнути вчасно змінити тему. Може, було щось у тих листах, якесь речення чи просто згадка про розмову або зустріч. Але він так не думав. Напевно, його гостя з ностальгічного почуття давала зрозуміти, що відбиток минулих років лежить і на ньому. Його відшліфована щирість, неквапність і ввічливість не могли, звичайно, одурити таку жінку. Вона на льоту ловила кожне його слово, кожен погляд і, напевно, про все здогадалася. Звичайно ж, вони про це не говоритимуть, адже й вона лише принагідно назвала ім’я, призабуте, що й досі звучить у його вухах. Це ім’я колись для нього було всим.

— Але ж ви повернетесь?

— Він вирвав у мене обіцянку не повертатися, назавжди залишитись у Роси.

Її голос звучав драматично, і Генрі уявив княгиню на сцені, як вона невимушено рухається, виголошує завчені фрази, а потім раптом випускає стрілу — тоненьку смужку, що мусить зруйнувати ненависний дім. Із усього сказаного, він, нарешті, збагнув, що, власне, трапилось. Напевно, княгиня зробила дуже велику помилку, що повернула її під владу чоловіка. У їхньому колі чутки ширяться миттєво, хтось, напевно, дізнається, і піде поговір. Швидко всі все знатимуть або здогадуватимуться, і зараз вона дає йому це зрозуміти.

Охоплений цими думками, Генрі уважно спостерігав за княгинею, зважуючи кожне сказане нею слово та міркуючи, як може це все використати. Щойно вона піде, треба те все записати. Він сподівався, що не почує ніяких подробиць, ніяких зайвих деталей, але швидко стало ясно, що жінка налякана, і симпатія до неї знов охопила його.

— Знаєте, уже багато хто повернувся, і пишуть, що там пречудово. У Санкт-Петербурзі тепер усе по-новому, але, як я казала, мене там не буде. А Доде, якого я зустріла на вечірці, наговорив мені всіляких дурниць. Він, мабуть, хотів мене цим розрадити. Сказав, що зі мною залишаться згадки. Та яка мені користь зі згадок? Я сказала йому, що ніколи не цікавилася згадками, мене хвилює лише сьогодення та майбутнє. Можливо, якби я мала дар передбачення, то цікавилася б іще й віддаленим майбуттям. Минуле вже спливло, і кому воно тепер потрібне?

— Доде, гадаю.

— Так, авжеж, ви маєте рацію.

Вона підвелась, і Генрі провів її до вхідних дверей. Коли княгиня вийшла, він побачив кеб, що на неї чекав, і здивувався, бо хто мав за нього платити.

— А Поль? Може, вам віддати його листи? Чи потребуєте їх?

Генрі простяг руку, ніби вона нічого й не запитувала. Він уже розкрив рота, щоб сказати щось відповідне, та в останній момент прикусив язика і просто затримав її руку у своїй. Княгиня йшла до кеба, мало не плачучи.

ВІН ЖИВ У ЦИХ КІМНАТАХ на Де Вер Ґарденс[1] уже десять років, але жодного разу ім’я Поля не прозвучало в цих стінах. Його присутність було поховано під купою рутинних справ, пов’язаних із писанням текстів, пригадуванням або вигадуванням чогось. Навіть у сни Поль не приходив уже багато років.

Уже не було потреби записувати кістяк княгининої історії, вона й так закарбувалась у мозку. Він іще не знав, як її опише, чи зобразить останні паризькі дні, коли вона спалює листи, збирає та викидає речі, чи відтворить салонну атмосферу прощання, чи реконструює ту розмову з чоловіком, коли вона дізналася про свою долю.

Він не забуде про її візит, але зараз треба записати дещо інше. Генрі колись уже починав це писати, але, з обережності, усе те знищив. Йому було дивно та сумно з того, що він уже написав і опублікував так багато, що віддав на поталу читачам стільки особистого, але те, про що кортіло написати найбільше, так і залишиться ніким не побаченим, неопублікованим, незрозумілим і не оціненим.

Він узяв ручку й почав. Для таких речей можна було використати шифр або скоропис, який тільки він зуміє зрозуміти, але Генрі писав чітко й розбірливо, тихо промовляючи кожне слово. Він і сам не знав, навіщо це пише, чому самих згадок не буде досить. Але візит княгині, її слова про покарання та пам’ять минулих подій, що ніколи вже не повернуться,— він відволікся від писання і гірко зітхнув,— як вона назвала це ім’я, ніби Поль і досі був десь тут, десь зовсім недалеко, уся їхня розмова керувала його рукою, задаючи тон написаному.

Він схилився над папером, як і тоді, майже двадцять років тому, коли повернувся до Парижа після того, як отримав від Поля записку. На безлюдній вуличці прекрасного міста він стояв у сутінках і дивився вгору, чекаючи на появу світла від лампи у вікні четвертого поверху. Коли запалили світло, він побачив у вікні лице Поля Жуковського, його темне волосся, неспокійні очі, похмурий вираз, що так швидко міг обернутися на усмішку, тонкий ніс, широке підборіддя, бліді губи. Настала ніч, і він зрозумів, що на неосвітленій вуличці став зовсім непомітним, але не міг змусити себе ні повернутися до власного помешкання, ні спробувати потрапити до Полевих кімнат.

Записка Поля була недвозначною. Він ясно давав зрозуміти, що буде сам, і дійсно, ніхто до нього не заходив і не виходив на вулицю. Але й сам Поль більше не з’являвся у вікні. Тепер він замислився, чи не були ті години чекання єдиними справжніми в його житті. Їх було б правильно порівняти зі спокоєм і тихою безнадією морської подорожі, коли зависаєш між двома країнами, наче над прірвою, знаючи, що невдовзі доведеться зробити крок, який може стати кроком у прірву,