Хеві Метал - Олександр Аркадійович Сидоренко

— Просто калюжа, — відповів їй та спитав у директора: — Ми йдемо? 

Гєна ствердно кивнув і сказав Лапі: 

— Ну, увідімся, подтягуйтєсь. 

Команда Бронзового Голосу нарешті вирушила до службового входу палацу. 

Там вже юрбилася звичайна масовка — молоді студентки голосно реготали, стаючи лавою перед жінкою з довгим паперовим списком. Проходячи повз них, Гєна зацікавлено оглядав молодь, молодь зацікавлено оглядала Гєну. Над усім цим стирчав Ваня і непомітно сканував простір — впізнають чи не впізнають. 

Проте студентки не шушукалися, не підштовхували одна одну ліктями — просто оглядали високого хлопця в пальті та знову переводили погляд на гладкого низенького Трушина в довгому чорному шкіряному плащі. «Не впізнали», — поставив собі ще одну чорну галочку Ваня й перед входом зупинився, даючи змогу директору відчинити двері. Бо так мало бути. Поки так. 

* 

Гєна, не зупиняючись, поважно пройшов крізь рамку за дверима й радісно привітався з охоронцями на рецепції. Скільки разів Ваня тут бував — жодного разу не чув, щоби рамка дзеленчала. Мабуть, для понту стоїть. Як і все решта. 

Обережно нахилившись, щоби не зачепитися головою, Ваня пройшов крізь рамку та повернув за директором праворуч — до коридору, який виводив у хол за сценою. На справжніх зірок чекають гримерні кількома поверхами вище, а їм треба вниз — тут тусується вся преса. Тут і ще в розливайці у підвалі, якщо її знову не закрили. 

Гєна зупинився біля холу й уважно роздивлявся натовп — камери, фотографи, дівчата з мікрофонами. Ваня стояв у нього за плечем і також дивився на людей, що так раділи, ніби зараз з артліфта вийде Стінг, який пообіцяв кожному ексклюзивне інтерв’ю й фото на пам’ять. 

Вони були як на пробіжці в стрічці — веселі, захоплені й успішні. Обов’язково — успішні. Дівчинка з позаминулого «Голосу» гучно казала на камеру, що «только что прилєтєла», напираючи на дієслово. Інша незнайома жінка так само голосно розповідала чуваку з диктофоном про свою нову сукню, ніби аудіозапис міг передати хоча б кричущий колір — чи то морквяний, чи то атомно-мандариновий. 

До Гєни підлетів якийсь чувак у жовтому смокінгу, церемоніально обійняв директора та побіг нагору. 

— Підор, — одними губами вимовив Трушин і усміхнувся. — Підор, но яркій. 

Інтерв’юер і жінка в яскравій сукні пішли кудись до сцени, а Гєна миттєво затягнув Ваню на вільне місце й всадив на пуфик. На досвіді. 

За хвилину до них підбігла Іра, адміністраторка каналу, й повідомила, що все вже посунулося на дві години — щось там зі світлом не клеїться, й спурхнула в натовп. Ваня дістав телефон і перевірив лайки (сімнадцять), Гєна всівся поруч та почав в’їдливо коментувати людей у натовпі. 

— О, сборная Азєйрбайджана по бровям, — Трушин проводив очима зграйку нового гьолзбенду, одна з учасниць якого не пройшла відбір ще Ваніного «Таланту». Й тут же перемкнувся на поважного чоловіка в дорогому костюмі, який з гидливим виразом обличчя ставав перед черговою камерою. — Тиць-пердиць! Сморі, главпідор какой бємоль от’єл! — сказав тихенько Трушин, радісно помахав поважній людині рукою, не дочекався відповіді й додав: — Какой відний. 

Це було важливе слово — якось влітку Ваня неабияк проштрафився, припустився дурниць на схожому збіговиську до Дня Незалежності. На запитання кореспондентки якогось політичного сайту: «А як ви готувалися до головного свята країни?», він чесно відповів, що цілими днями клацав в телефоні на рекламу Віктора Медведчука, щоби її не побачили інші користувачі. 

Ну, дурня вона і є дурня — кореспондентка до матеріалу цей жарт не узяла, але відповідь почув Трушин і дав Вані добрячого прочухана: «Как ти мог?», «Ти знаєш, кому канал прінадлєжит?», «Нє мог соврать, шо Кобзаря к праздніку чітал?». В такому стані Гєна відмовлявся сприймати розумні зустрічні аргументи в стилі «Кобзаря читають не до 24 серпня, а до 9 березня». Посварилися, словом. І саме тоді, між іншим, Гєна й відмовився позичити Вані на кілька днів гроші, аби той зміг подовжити кредит. Можливо, ці факти були якось пов’язані між собою… 

А вже після тієї сварки Трушин народив методу дозованої видачі правди в інтерв’ю. Як часто в нього виходило — оригінально та яскраво: 

— Єслі хочеш на камєру кого-то підарасом назвать бєз отвєткі, то скажи так: відний мущина. Всє поймут, шо ти єго підором назвал, но пред’явіть нєчего. 

Ваня тоді зауважив, що правильно буде не «відний мущина», а «видний чоловік», але Трушин авторитетно заперечив — по його виходило, що «відний мущина» звучить краще, двомовно та яскраво. Колись Гєна проводив весілля на Заході й особисто чув, як священник казав «мущина» про нареченого. До того ж священник був гожого патріархату. А проти цього факту вже не попреш. Ніяк. 

Відтоді Ваня й уживав «відного мущину», коли хотів сказати про поважних чоловіків щось їдке в розмовах з директором або навіть сам зі собою, бо преса за останній рік дещо втратила до цього цікавість — як в анекдоті про мотоциклістів: «А навіщо з вами знайомитися, якщо ви щороку нові?». От і з переможцями талант-шоу відбувалося щось подібне — круговерть виносила на поверхню персональних гримерних нових, а вживаних поглинало болото холу. 

* 

Трушин угледів у холі знайому журналістку якогось жіночого порталу, важко підвівся та пішов по здобич. Кореспондентка (Свєта, точно — Свєта) розцілувалася з директором, щось вислухала від нього, подивилася через плече на Ваню, зримо видихнула та дозволила Гєні потягнути себе до пуфика Бронзового Голосу України. Укатав, значить. 

Директор підвів кореспондентку до Вані, всадив її, напутливо промовив: 

— Єлє нашел прілічного журналіста, ведь тут то акула глухая, то свісток нє работаєт. Ну, говорітє, а я пойду, помєлькаю, — та щезнув у натовпі. Свєта дістала телефон, увімкнула запис та зазначила: 

— У нас сьогодні дві теми, перша — про канікули. Збираємо матеріал, де хто із зірок буде відпочивати на зимові свята. Подборка буде про тих, хто полетить кудись… Острова, наприклад. 

Ваня стримав бажання розповісти про повну відкриттів та небезпек подорож на Труханів острів і замислився над пристойнішою відповіддю. Він ніколи не літав літаками і в інших країнах не був, якщо не рахувати Курська й Бєлгорода в дитинстві (з мамою по шкільну форму) та Тирасполя минулої осені (там гуляли весілля чи то митники, чи то контрабандисти, чи то все разом). Туди їхав знайомий кавербенд, якому на додачу був потрібен хлопець з українськими народними піснями. От і встромилися на чотириста доларів, гарно вийшло. Тільки соромно було вважати це за зарубіжну гастроль… 

Ваня нарешті знайшовся з відповіддю: 

— Я буду вирішувати перед самими святами, тому що зазвичай в нас багато роботи і на Різдво, і на Старий Новий… Можливо,