Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський

Бунтівлива реакція швидко прогресувала. Попри електричне світло у вжиток знову ввійшли старі добрі гасові лампи. Пані Марія навіть принципово надавала їм перевагу, шиючи або читаючи ноти, бо ж «електрика шкідливо діяла на її зір». У будинку з’явились свічки, яких давно ніхто не бачив. Одним словом, прадідівське освітлення і обігрів одержали у Погариську повну перемогу над винаходами прогресу в тій галузі.

Довгими зимовими вечорами вся родина збиралася у салоні при каміні, який став осередком домашнього життя. Червоне вогнище, ятрилося жаром полін, робило на господарів непереборний вплив, притягаючи до себе таємничою суттю стихії. Годинами сиділи мовчки, задивившись у криваві челюсті, слухаючи прискання іскор та шипіння тліючого дерева. Чар вогню особливо сильно діяв на пана Анджея та Юзя, вони майже змагались, підкидаючи – часто без потреби – свіже паливо.

– Татку, – визнав якогось вечора хлопець, – я хотів би мати в кімнаті таке велике вогнище, як те, що пастухи розкладають восени на полонинах.

– Мам! – звернувся він до пані Марії, що грала якусь бурхливу рапсодію, потопаючи очима у вогні, – правда, що вогонь, то гарна, дуже гарна річ?

– Правда, синку – відповіла мама, заслухана у бурхливу мелодію.

І мовби ілюструючи захоплення дитини вогнем, почала грати арію з «Трубадура».

Фанатичний культ вогню прибрав у Юзя дитинні форми, властиві його вікові. Батьки кілька разів зауважили, як він серед білого дня запалював цілком непотрібні свічки і годинами бавився їхнім пломенем. Входячи одного разу до спальні, пан Анджей побачив на столі стос паперів і газет, що яскраво палав, а коло нього Юзя, який сидів і зачаровано спостерігав процес горіння.

Через кілька днів, прибираючи покій, Мар’яна розгублено видобула з-під ліжка якийсь обвуглений предмет, загорнутий у килимок. Пані Марія провела суворе слідство і вияснила, що тим таємничим недогарком була стара шахівниця пана Анджея, яку Юзьо таємно прирік на страту спаленням.

Хлопчак тремтів зі страху перед батьківським гнівом і заховався у глухий кут. Та на загальний подив, Роєцький прийняв повідомлення про злочин з якимось дивним розумінням, не роблячи синові ані найменшої догани.

На пункті симпатії до вогню поміж батьком і сином наступило взаєморозуміння, навіть зрівняння. Архіваріус став на позицію дитини, він неначе розумів слабості Юзя, а навіть – дивна річ – заздрив йому, що може так просто задовольнити свою пристрасть. Невдовзі мав його перевершити.

Десь в середині січня виникла ідея влаштувати «забаву у вогонь».

Коли дружина займалась з сином фортепіанними етюдами у салоні, Роєцький вирішив зробити їм несподіванку. Тихо, не звертаючи на себе уваги, прокрався з пляшкою спирту до спальні і тут вилив весь вміст на одну з подушок, а потім підпалив.

Вибухнуло сильне полум’я, вмить охопивши постіль, а пан Анджей тішачись ефектом, закликав сім’ю з сусідньої кімнати. Пані Марія, здивовано скрикнувши, міцно стиснула синові руку і почала вперто вдивлятись у вогонь, у вогнисті язики, які вже добирались до фіранки.

Першим опам’ятався господар, який, схрестивши руки на грудях, уважно стежив, як розгоряється вогонь. З жахливим сміхом кинувся приборкувати вогонь, вхопив з сусіднього ліжка важкий турецький коц і матрац та люто кинув їх на язики полум’я, що клубочилося перед їхніми обличчями. Вдалося: приглушені ясно-блакитні вужі вогню щезли. Та Роєцький не дав себе одурити. З завзяттям пожежника він вдруге кинувся на вогонь, збиваючи кущики блідо-блакитного вогню, які зрадливо повзали під сподом.

Доки приборканий вогонь знову набрав сили, наступила третя й остання фаза: вода з відер, яку саме вчасно подала Мар’яна. Вогонь погасили. Пан Анджей з нервово затиснутими п’ястуками стояв якийсь час, як вкопаний, оглядаючи спалену постіль і обвуглене ліжко. Раптом розсміявся, неначе сам не свій.

– Ха, ха, ха,! От і мали ми вже у Погариську пожежу! Чи не так, Марійко? І погасили її власноручно без чужої допомоги – оцими голими руками. Задушили ту червону гідру, – додав за мить уже спокійніше. – Ха, ха, ха. Ну що, Юзю? Сподобалось, га?

І наче нічого не сталося, всі троє засіли за вечерю. Пізно ввечері, ідучи на спочинок до обгорілої спальні, пані Марія шепнула чоловікові:

– Знаєш, Андрусю, а вогонь – то прегарна річ…

Відтоді «несподіванки» траплялися у Погариську щораз частіше.

Роєцький натхненно влаштовував родині «вогнисті забави», незважаючи на величезні втрати, які ті забави спричиняли. Його надзвичайно бавило поширення вогню, якому в критичну мить міг накласти пута; це надавало особливого задоволення кожного разу, коли перемагав зрадливого противника.

Вогонь знищив півспальні, спалив дотла кілька коштовних меблів; знищив значну частину білизни і одягу. Роєцькі дивились на те спокійно, щоб не сказати байдуже. Жадали лише пожежних емоцій, спраглі «червоних вражень».

Ще до приходу світанку пан Анджей старанно приховував усі сліди своїх забав. Мар’яна не мала права нікому з міста розповідати ані словом про те, що діється у будинку – під загрозою моментального звільнення. Дивна річ – пан Анджей, сподіваючись на співрозуміння дружини і дитини, – неначе соромився свого захоплення.

Шкода, якої завдавали штучні пожежі в будинку, усувалась таємно і дуже старанно. В разі несподіваного візиту моментально ховалися пошкоджені меблі, квапливо затиралися зрадливі сліди, або ж спритна Мар’яна приводила гостя в той покій, де не було жодних компрометуючих слідів.

Проте постійна необхідність критися від знайомих дражнила амбіції Роєцького. Врешті-решт йому це набридло і постановив встругнути гостям такого вибрику, який був би одночасно і актом помсти.

Котроїсь неділі, коли велелюдне запрошене товариство забавлялося в салоні Погариська, раптом від свічки зайнялася портьєра, що висіла над дверима. Хтось крикнув «Пожежа!» – і вибухнула нечувана паніка. Кілька пань зомліло, кілька вискочили через вікно на двадцятиградусний мороз у вечірньому одязі. За кілька секунд Роєцький загасив «пожежу» і з сардонічною посмішкою почав запрошувати переполошених гостей знову до забави. Та люди не мали охоти повертатися до веселощів і поспішно розходилися додому, супроводжувані іронічними поглядами господарів.

– А бачте, любі панове, – прощався з ними невгамовний Роєцький. – Як гадаєте? Чи такий вже страшний вогонь на Погариську?

– Так, так, так, пан має рацію, коханий пане Анджею: я подивований тою енергією, з якою пан приборкав трикляту стихію, – визнавав один з другим. – Та ліпше, коханий пане, не бавитися з вогнем: обережність не завадить.

І бочком, бочком вислизали з вілли.

Так минув лютий і почалися березневі завірюхи. Роєцький все бавився у пожежі. Проте мотиви забави потроху мінялись. Якщо спочатку йшлося в першу чергу про задоволення від гасіння вогню, то тепер сатисфакція від перемоги поступилася місцем непереборній потребі вогню заради вогню. Тому момент гасіння відкладався щораз на довше, а вогню дозволялось щораз свобідніше розгорятися. Роєцький мусив спочатку доволі натішити погляд видовищем розбурханого вогню, а вже лиш тоді вирішував