Саламандра (збірник) - Стефан Грабінський
Архіваріус недовірливо посміхнувся.
– Дійсно, цікавий збіг обставин. То так виглядає, ніби вогонь просто заповзявся на той пагорб.
Тесля вигукнув:
– «Не виглядає», прошу пана, і не «ніби», – а таки так і є. Але заповзявся він не на цілий пагорб, бо тих ялинок, як пан видить, цілком не зачепив, а тілько на саму середину, то значить на те місце, де ставлять кам’яниці.
– Ну, ну, – зацікавлено продовжував Роєцький, – пане тесле, а скільки ви пам’ятаєте пожеж на цьому місці?
Тесля на хвилю замислився.
– Десять. – відповів за мить. – За моєї пам’яті тут горіло десять разів. Я маю трийцять літ.
– Овва! – щиро здивувався пан Анджей. – Та то ніби раз на три роки?!
– Та так виходе… Здається, що давніше випадки ставали частіше, але тоді ще люди були не похопилися, що то таке. Найстаріші з мешканців Кобриня пам’ятають ще ті часи, пан би багато чого від них довідався. Про той горб оповідають різні дива. І ніхто востатним часом не спішить тут ставитися. За моєї пам’яти тут будувалися самі заїжджі, які або ніц про ту справу не знали, або, як отойво пан Должицький знати не хтіли.
– А причини пожеж завжди були відомі?
– Та ніби й так, а ніби нє. Найчастіше займалась сажа в комині, але бували й інші причини: раз хтось кинув сірника, що десь в іншому місці спокійно догорів би та й все, то папіроса попала на в’язку соломи під ліжком, то знов запалена лампа перевернулася на подушку. Востатний раз горіло ніби через необережність самої пані інжінірової Должицької, котра чистила бензиною рукавички коло запаленої лампи. Вічно якась дурниця, щось таке, жи деінде минулося без сліду, а тут, пане, відразу такий пекельний вогонь – люди ледве ноги виносять, навіть врятувати ніц неможливо. Пожежники розказують, що кожного разу щось ніби перешкоджає їм гасити і пече немилосердно. Наші рятувальники вже з неохотою їдуть сюди, бо ніхто звідси цілим не виходить, щоби не був попеченим або покаліченим.
– А чи пан був присутнім хоч на одній з таких пожеж? – перебив його пан Роєцький.
– Та кілька разів, я тут недалеко живу. Га, навіть маю пам’ятку після останньої пожежі.
Відкотив рукав сорочки, показуючи великий, глибокий шрам на руці:
– Помагав рятувати і дістав за те кару: якась балка мало не роздробила мені руки. Недобре, пане, рятувати, коли тут горить. То потім любить мститись чоловіку. Ті, що гасили, за кілька днів починали горіти самі, – ледве вдавалося їх врятувати. Тому ніхто, крім пожежників, не йде сюди на порятунок, щоб не накликати на себе біди. Ліпше злого не руш. Зрештою, я гадаю, що це місце відоме вже на сто миль навколо, хто хотів би тут селитися.
– А все ж таки, – замислено промовив Роєцький, – а все ж таки, хтозна? Може, хтось-таки знайдеться? Люди бувають упертими…
Ремісник здивовано видивився на нього.
– То хіба який вар’ят… То дурна трата грошей і певна погибель…
– Гм, – багатозначно усміхнувся архіваріус. – Необов’язково, пане майстре, необов’язково. Треба тільки бути обережним. І більш нічого.
Обірвавши розмову, попрощався і повернув до міста. Через кілька днів підписав у ратуші контракт, за яким за нечувано низьку ціну одержав Погарисько у свою власність. У час залагодження формальностей архіваріус зауважив здивовані міни та багатозначні посмішки урядників. Якийсь поштивий, сивенький, як голуб, урядовець, відтягнув його на бік і пошепки відраджував від купівлі:
– То злий пляц, – шамкотів. – Парцеля під злою звіздою. Ніц коханий пан про то не відав? Не чував?
– Може, й чував, – відрізав незворушний Роєцький. – Але не вірю в такі глупства. Проте дякую шановному панові за добрі наміри.
І, потиснувши йому руку, покинув приміщення.
Наступного дня прийшли два листи: від знайомого юриста, який пробував відрадити його будувати будинок, і другий – «червоний» – з котрого аж пирскало ентузіазмом стосовно його наміру. Потім посипались також інші, як з рогу достатку. Здавалося, що ціле місто тільки про ту справу і говорило. «Архіваріус Роєцький, що місяць тому приїхав до міста, намірився ставити будинок на Погариську!!!»
Взяв і побудував. Аж втомлений настирливою кореспонденцією дорадників, постановив швидко і впевнено раз і назавжди покінчити з тою справою і звільнитися від настирливості влізливих ближніх. Певну роль тут зіграло і бажання показати «малому світикові», як переборюються пересуди і знищуються забобони.
Дружина, яка наразі мешкала в Варшаві разом з десятирічним сином Юзьом, схвалила його план, не надаючи ані найменшого значення пересудам про те місце, називаючи міщухів темнотою безпросвітною.
Задоволений відповіддю, Роєцький запросив відомого архітектора, який мав особисто керувати будівництвом. Воно йшло жваво, бо архіваріус не жалів грошей, і протягом двох місяців на вершині ялинкового пагорбку виросла гарна сецесійна споруда.
Роєцький так і охрестив її – Погариськом. Будівництво скінчили під кінець весни, а вже на початку липня сім’я Роєцького вселилася у новий будинок.
Пані Марія була просто захоплена провінційним гніздечком і одразу відчула себе, як вдома. Юзьо, блакитноокий хлопчина, не гаючи часу, вибрався на розвідку у глиб незайманої бразильської сельви, так йому подобалось називати ялинковий гайочок, що оточував віллу, і за якийсь час вияснив з бурхливою радістю, що у ній водяться руді вивірки, а може, навіть і сарни.
Улітку німий пагорб переповнився сміхом і гомоном веселих голосів. Навіть Нерон, великий сторожовий пес з білою латкою над вухом, був цілком задоволений новою будою, радісно повискував і розмашисто метляв хвостом.
Роєцькі постановили не готувати їжі вдома. Мар’яна, котра до того виконувала обов’язки кухарки, стала просто служанкою. Обіди і вечері їли в одній з ресторацій або замовляли додому. Такий невигідний порядок пан Роєцький вважав необхідним з міркувань безпеки. Господарі намагалися не палити в кухні, щоб таким чином уникнути одної з найімовірніших причин пожежі. Бо, незважаючи на свій скепсис стосовно пересудів, пан Роєцький дав собі слово, що буде дотримуватися всіх мислимих заходів обережності. Відкинувши з погордою всі оповідки про «закляте місце», знайшов природну причину, проти котрої не бунтував його тверезий розум: «очевидячки та ненормальна частота пожеж виникала внаслідок особливих атмосферних умов, адже простір, замкнутий колом ялинок, був винятково сильно насичений киснем. Люди одразу не зорієнтувалися і були необережними, а потім… потім…» Тут у роздумах пана архіваріуса наступала неприємна павза, яку, проте, одразу заповнював приблизно таким чином: «а потім ті дурнуваті розповіді про «фатальне місце», той смішний, забобонний страх
