Биті є. Гоцик - Люко Дашвар
– І що далі?
– Одразу поряд із крамницею маєш бути. Чекати. Як чужинець вийде з дому, цинкуй… Та так, щоб не помітив тебе.
Педро кивнув. Пішов до огорожі, до трояндового куща, під яким ледь дихав від жаху Ілія.
– Куди це ти?! Чи хвіртки нема? – гукнув Ізідорин батько.
– Мені так до дому ближче, – недобре буркнув парубок.
Пройшов за півметра від Ілії, та уже надто гнівався на Санчеса для того, аби навкруги роззиратися. Перестрибнув через огорожу, попхався порожньою вуличкою геть.
– Ох, смердота… – Ізідорин батько повернувся до столика під пальмою, позіхнув – спати час! – та не пішов до будинку. Дістав люльку з груші, запалив, запахкав димом.
Трояндовий кущ немилосердно колов Іліїне обличчя, та хлопець відчував тільки скіпки безпорадних думок. «Що робити?!» – метушилися, як перелякані курки по подвір’ю. І жодної слушної. Сама маячня. Підхопитися і гукнути: «Брате! Прокинься! Біда!» А чи застрибнути в Ізідорину кімнату, розштовхати: «Помагай! Не дарма ж тобі Гоцик стільки скарбів відвалив! Вставай і роби щось, бо вранці твій тато направить за нами злодюжку, а в того, з усього зрозуміло, щодо нас свої наміри…» Та першість посеред ідіотських планів посіла ідея вкрасти у синьйора Санчеса телефон.
«Дебіл!» – вилаяв себе подумки.
Сперся руками на землю, аби зручніше витягнути шию, прослідкувати за Санчесом. Намацав на землі покинуту мотику. Ухопив. Вдивився у столик під пальмою – синьйор Санчес куняв на лаві з запаленою люлькою в руці.
Ілія розігнувся повільно. Зиркнув під пальму – спить. Зробив крок. Другий. До дверей будинку – кроків двадцять. Середина шляху пролягала повз столик, за яким посапував Санчес.
Ілія затаїв подих. Серце зупинилося на мить. Посунув тихо. Уже оминув дядька, уже двері – на відстані випростаної руки… Уже бачив, як розшукує малу кімнатку біля кухні, розштовхує Гоцика, шепоче гарячково: «Прокидайся! Треба тікати». І хай тільки Гоцик скаже потім, що Ілія не врятував його…
Та за спиною раптом – трісь. Ілія озирнувся. Перед ним стояв синьйор Санчес – очі-змії, вуста скривилися у мисливському захваті – оце так трофей! А руки уже стискалися в кулаки.
Ілія зойкнув і гепнув Санчеса мотикою по голомозій маківці. Санчес звалися – і не зойкнув.
– Матір Божа… – верескнув приголомшений Ілія.
Упав поряд з Ізідориним татом. Спробував намацати пульс. «Мотику забрати! Сховати, сховати…» – паніка. Смикнув мотику за ручку – де там! Застрягла в голові Санчеса.
– Мамо… – скрутився поряд із мерцем. Трусився, геть нічого не розумів. Тільки – мамо, мамо…
За огорожею – шурхіт. Є реальність. Озирнувся – кіт на кам’яниці. Поплазував двором: що робити?… Провалився по лікоть у неглибоку яму. Підхопився. Ухопив синьйора Санчеса за ноги, поволік до ями. Скинув. Роззирнувся – ані гілочки. Згадав, як Гоцик гамселив нападників того дня, коли вони рятували Ізідору. Учепився у пальмову гілку, повис. Теліпався на ній какашкою – ніяк та гілка не відламувалася.
Кинув дурне діло, хотів було мчати у дім, та зупинився, захеканий. Повернувся до небіжчика. Нишпорив по його кишенях, злість у собі роздмухував.
– Покидьок! Тварюка! Убити хотів, да? А не вийшло! Не вийшло.
Запхнув у кишеню триста єврів, що знайшов у небіжчика, побіг до дверей. Зупинився перед ними, поправив рюкзаки – важезними гирями увесь цей час теліпалися за плечима, перехрестився й обережно відчинив важкий засув.
У будинку пахло не вовною, не сукном, хоч більшу частину його окупувала крамничка, – часником і перцем. Ілія обережно сунув темним вузьким коридором. Кухня де? Тільки би скорше знайти маленьку кімнатку поряд із нею. Пробудити брата…
На запах пішов. Рознюхав: часником і перцем тхне не звідусіль – від розчахнутих дверей по коридору праворуч. Переступив поріг. Так і є – у місячному світлі над стелею виблискує мідний посуд, у важкій дерев’яній полиці тарілки сторчма, на гачках під полицею чашки веселі. А на стільниці поряд із плитою – обмотаний серветкою плаский казанок, ще теплий. І допріває у ньому щось таке смачне, що Ілія ледь слиною не вдавився.
Відкинув серветку, відкрив кришку казана – паелья. У рисі й курятина, і помідори з червоним перцем. І кальмари, і креветки. Улюблена страва далі тягла до столу: які справи? Скуштуй. Віднайшов дерев’яну ложку, зачерпнув з казанця. Не відчував смаку – у голоду очі скажені. Ковтав, ковтав, ковтав…
Схаменувся. Покинув ложку в казані, посунув у коридор. Підійшов до найближчих дверей – оце і є та маленька кімнатка. Розчахнув обережно і закляк – порожнє ліжко, нікого.
Вжахнувся. Де?! Крався довгим коридором, зазирнув у крамничку, увійшов до іншої кімнати, обвішаної фотографіями пишногрудої красуні в мереживному шалику. Певно, Іздорина мати, подумав. Підійшов ближче – на одній із світлин пишногруду красуню ніжно обіймав ще молодий, не лисий і не пузатий, усміхнений синьйор Санчес. Посмішка світилася такою любов’ю і ніжністю, що Ілія похолов, як сам синьйор Санчес нині. «Як же я зміг?! – закалатало у грудях. – Тікати, тікати…»
Прожогом вискочив з кімнати, розчахнув двері іншої і… завмер. То була спальня Ізідори. Вітер висмикнув назовні білу занавіску, у місячному світлі важке дерев’яне ліжко означалося білосніжними простирадлами. А на них, мов два тремтячих янголи, одне навпроти одного сиділи Гоцик і Ізідора.
Напівпрозора сорочина на підлозі, подушки по кутах. Довгі чорні коси впали на голі груди… Ілії запаморочилося.
Гоцик рвучко озирнувся.
– Ілія?… – прошепотів глухо.
Ілія втупив очі в підлогу.
– Забиратися треба, – прохрипів. – Тато її замовив… щоб нас убили. Щойно почув… На задньому дворі.
Гоцик завмер. Насторожено глянув на Ізідору. Мовчала. Не розуміла ані слова, бо – які слова?! Не прикривала наготи. Насупила тонкі брівки, із викликом дивилася на Гоцика: мовляв, невже покинеш?!
Гоцик підвівся обережно, ніби Ізідора – кришталева посудина. Ніби один необережний рух – розіб’ється.
– Де він?
– Його… – Ілія хотів було сказати «немає!», та сказав»: – Він… пішов. З якимось лобурякою. Певно, готуватися…
– Ходімо!
Гоцик розправив плечі, рвучко подався до дверей. Зупинився. Підійшов до Ізідори.
– Мені треба йти… Пробач.
Ізідора погордливо підняла підборіддя. Примружила очі.
– Я з тобою!
Гоцик розгубився.
– Ти… вільна, – мовив якомога лагідніше. – Але я… не кликав тебе за собою.
– То поклич!
Ілія відчув, як задушливий гарячий вітер огортає його, несе у стрімкому вихорі вистражданих жадань.
– Підеш із нами,
