Гроші. Ч 1. Сизий світанок - Нестор Коваль
– А! – згадав Хазяїн. – Знаю!
– Так от, Руслана там у них головний спікер. Але вона, швидше за все, не в курсі справи, просто працює на сцені. Але на ній багато що тримається, бо переважна більшість там – молодь, студенти…
– І довго вони будуть там скакати?
– Та хтозна. Але ж скоро Новий рік, а на майдані Незалежності досі немає ялинки!
– Ну так поставте, – Хазяїн різко чомусь втратив інтерес до бесіди.
Інформацію, яка його цікавила, він отримав – Лавочкін і Кардаш пішли з ним на латентний конфлікт, не злякалися. За такими діями у Москві стоять дуже впливові люди, в цьому він не на мить не сумнівався – Лавочкін на таку аферу самостійно однозначно не наважився би. Можливо, це ті самі люди, що стоять і за ним, які грають свою гру і хочуть їх зіштовхнути лобами, щоб вони знищили один одного. Й оминути такий розвиток подій неможливо – рано чи пізно, але конфлікт мав статися. Щоправда, Хазяїн планував знищити Кардаша одразу після виграних президентських виборів… Ох, як складно все закручено!
Тому Хазяїн і відправився на полювання – щоб добре про все подумати. Тут все просто: ось мисливець, ось дичина… До нього поспішав Гусляков, якого він у темряві не впізнав – на обличчя начальника безпеки начебто натягли білу маску, так той неприродно виглядав.
– Що ти такий блідий? – грубо запитав Гуслякова Хазяїн. – Помер хтось, чи що? – засміявся.
– Не виключено! – відповів Гусляков. – Будемо сподіватися, що ні.
Хазяїн слухав Гуслякова, витираючи ніж об ганчірку і розуміючи, що, можливо, перший раз за останні три роки, як став президентом, події відтоді вийшли з-під контролю: «Беркут», ні сіло ні впало, вночі розігнав студентів, та ще й так, що, можливо, когось вбили. Хазяїн набрав Лавочкіна, але той не взяв слухавку.
– Зараз пів на шосту ранку, – підказав Гусляков. – Що будемо робити зі студентами?
– Нічого. Хто безпосередньо займався розгоном?
– Сахаров.
– А віддав наказ?
– Збруєв. За узгодженням із вашим сином.
Хазяїн набрав Збруєва:
– Що трапилося?
– Все нормально, ялинку поставили.
– Молодці.
– Хотіли студентів на неї розвісити, та ті порозбігалися, – пожартував Збруєв.
– Га-га-га! – тонкий гумор Хазяїн цінував завжди.
– Ми подумали і вирішили, що потрібно їм одразу показати, що сподіватися немає на що! Що ми будемо діяти жорстко!
– Правильно, – погодився Хазяїн.
Він розумів такий підхід, він керувався ним все життя, і будь він президентом ста країн, ніколи б не змінив його при вирішенні проблем. Не тільки тому, що такий підхід був ефективним – траплялися й проколи, а тому, що він максимально відповідав його сутності і вродженому інстинкту самозбереження: «Гарний ворог – мертвий ворог».
Того дня Збруєв внутрішньо сяяв. Ще б пак – нанести такого удару по Лавочкіну напередодні формування виборчих штабів! Ніхто навіть уявити собі не міг, що Лавочкін може так підставитися, можна сказати, піде ва-банк. Невже він думав, що ніхто не знатиме про його роль у всій тій комедії під Стелою? Навряд чи. Лавочкін занадто розумний і обережний, щоб робити такі дитячі помилки. На що ж він розраховував? Очевидно, є якийсь план, якась історія, що він хоче вигідно обміняти на ті два мільярди, а можливо, й на більшу вигоду. А якщо ті гроші мали йти не тільки Кардашу, а ще й комусь у Москву, у Кремль, а Хазяїн їх раз! – і хапнув, наче шапку, як завжди, ні у кого не запитавши? Та яка, в принципі, тепер, різниця? Головне полягає в тому, що ніяких студентів тепер під Стелою немає, ніхто не скаче і не кричить про москалів, а Лавочкіну доведеться довго і нудно пояснювати і виправдовуватись. Очевидно, йому кінець. Принаймні, на посаді голови адміністрації президента. Збруєв посміхнувся – ця посада давно на нього чекала. Як і посада тіньового керівника передвиборчого штабу й усіх бюджетів. Все інше його мало хвилювало, він був упевнений, що опозиція не зможе і не буде розхитувати ситуацію і діяти радикально. Так, зберуться на один мітинг, другий, помахають прапорами – їм же також треба рейтинг тримати, до виборів готуватися, якось виправдовувати своє існування. Та й по всьому. «Бо якщо не буде більш-менш впливової опозиції, то з ким боротися? – думав він. – Ми ж один одного передушимо без зовнішнього ворога!» Тому опозицію Збруєв не тільки перемагав, а й помалу плекав.
16
Напередодні мітингу, що призначили на неділю, 1 грудня, Саша зі Славком і ще кількома хлопцями заїхали в будівельний супермаркет. Навряд чи можна зараз сказати точно, кому першому прийшла в голову думка купити будівельні каски, але головне полягало в тому, що таку ідею підтримали. І навіть ніхто не поцікавився, навіщо їм на мітингу каски, начебто вони завжди, коли ходили на політичні мітинги, брали з собою каски, як футбольні фанати беруть з собою свої фірмові шарфи улюбленої команди на матчі. Ні, це був явно не той випадок. Але ніхто не запитав про каски, і Саша подумала, як добре, коли навколо тебе люди, які не ставлять зайвих запитань.
Зате здивувала касирка на касі в супермаркеті:
– Що сьогодні таке, що ті каски так розбирають?! – запитала вона охоронця.
– А що, ми не перші, хто їх купує? – здивувалася Саша.
– Та де там!
«Значить, таких, як ми, насправді в країні багато, – подумала зі стриманим оптимізмом Саша. – І завтра ми на мітингу в касках будемо не самі». До касок докупили молоток, щоб розбивати бруківку, і маски для захисту від сльозоточивого газу. Все це, на думку Саші, могло згодитися лише в крайньому випадку, але вона давно думала про те, що непогано було б таке придбати, тому вирішила купити, щоб потім не шкодувати, бо коли ще доведеться потрапити в будівельний супермаркет?
Уранці Саша зі Славком і товаришами зустрілися на Михайлівській площі. Касок накупили багато, штук п’ятдесят, проте роздавали не всім бажаючим, а тільки тим, хто шикувався тут у колони.
У ході роздачі касок і масок Саша загубила своїх. Зв’язок із незрозумілих причин працював вкрай погано: казали, що глушать, але, може, просто завелике навантаження лягло на мережу від такої неймовірної кількості людей в одному місці. А люди йшли і йшли, обурені звірячою розправою над студентами, хотіли щось сказати владі, кожен – щось своє, але все ж таки кров, пролита під «ялинку», страшенно обурила навіть тих, хто політикою цікавився мало.
– Якщо вони дітей наших отак дубинками ні за що б’ють, то нас же вони просто повбивають і прізвища не запитають! –