Дерево, що росте в мені - Жанна Куява
Ліліана не знала, куди ховати сльозливі очі та розпашіле обличчя. У голові дедалі гучніше роїлася комашня, у животі пекло, у горлі чавило. Але щойно сімейка вийшла з автобуса, як дівчина опанувала себе, вивільнилася з кокона дивного стану: він зник за брязкотом зачинених дверей разом зі щасливою трійцею.
Цього разу перед нею сиділа мама з донечкою. Дівчинці у прегарному біло-рожевому комбінезоні й такій же косинці було, певно, трохи більше року. Вона й хвилини не сиділа на неньчиних руках, щоразу сповзала долу, дріботіла непевними кроками недоладним тротуаром. Перечіплялася за надломи плит, падала, проте з дивовижною заповзятістю хутко спиналася і наполегливо торувала свій шлях далі. Враз поверталася і, голосно сміючись, припадала до маминого приполу.
Бо то таки правда, що кожен сам, незалежно од віку, прокладає свій шлях. Але про кількість ям та їхню глибину «дбають» усе ж інші…
«Що за чудасія?! Знову те саме», — зойкнула Ліліана про себе, обхопивши чоло тонкими пальцями, що променіли темно-брунатним довгим манікюром. У голові задзижчали оси, груди стиснули лещата. Проте в очах не потемніло, мабуть, тому що Ліліана сходу заповзялася розтирати й масажувати скроні.
«Це в мене така реакція на дітей?» — виникло знічев’я дивне питання.
Ліліана вперше зауважила: тіло намагається їй щось пояснити. Але що саме, розум осягнути поки не міг.
Білявка загубила думку, коли як слід придивилася до неньки тієї квіточки в рожевому вборі. Та жінка, на відміну від причепуреної доні, скидалася на малолітку, яка не спала цілу ніч, бо гульбанила. Нерівно підстрижені пасма волосся воронячої масті спадали на запухлі очі та бліді, із зеленкуватим відливом, як шапки лісових поганок, щоки. Молода мамка вражала й недоречністю вдяганки: попри спеку на ній були сині джинси, кросівки та розтягнута біла футболка, ніби позичена в якогось приятеля-культуриста.
Ліліана дістала з сумочки невеликий записник і взялася махати ним перед самісіньким носом, оцінюючи вбрання незугарної незнайомки. Видавалося, не по-осінньому безжальні промені сонця вдаряються в ту невиразну футболку і, заломлюючись об білий колір, спрямовуються на вродливицю Ліліану. Через це дівчина на якусь мить відчула себе зірваною трояндою, загубленою неуважним кавалером, який спішив до коханої. Але хіба можна не помітити таку згубу й не підняти її з дороги?! Хіба може таке трапитися з красивою та неповторною Ліліаною Мальованою?!
Дівчина вмить стрясла з себе спекотну втому, випрямила спину, розгладила краї туніки… І все було б добре, якби не побачила вона те, що побачила.
Суперечливе враження від матусі-нечупари та її ошатної крихітки виявилося мізером порівняно з тим величезним здивуванням, що охопило Ліліану, коли поруч із тією незграбною півтораметровою, на думку Мальованої, малоліткою з’явився Він.
Так, це був принц із її давніх мріянь і фантазій.
2
Ярославка вихором ускочила таткові на руки.
— Привіт, мала, — мовив той. — Гуляєш на сонечку, так? — чмокнув доньку в обидві щоки. — Сьогодні твоя мамка в такому незвичному вигляді вийшла з хати подихати свіжістю, так? — заторохтів, повернувши білогриву голову в бік чорнявки, яка стовпцем сиділа на лаві, опустивши погляд ниць. І хоча йшлося про неї, відповідала хіба мовчанням.
Але це зовсім не хвилювало Матвія.
«Мало що може влізти в її поліщуцьку довбешку», — подумав.
Останнім часом йому дедалі частіше згадувалася саме ця ознака дружини — те, що вона походила з віддаленого поліського села.
— Чудова погода, правда?! — додав бадьоро молодик, одягнений у білий жакет. — Саме для прогулянок парком. Бо в місті з машини й носа висунути страшно — пражить, як у серпні, — видав короткий смішок. — Я тут вам соку привіз, яблук і ватрушок — ще теплі, щойно печені, — поклав пакет в одне з відділень дитячого візка. — Ще щось треба? — звернувся до безмовної жінки.
— Ні, — таки відважилася, буркнула та.
— Тоді я полетів на роботу, — вкотре поцілував доньку Ярославу. — До вечора! — торкнувся чорнокосої «занімілої» маківки, поставив малу долу. — Довго не ходіть на сонці, ховайтесь у тіньочку, — крикнув уже здаля, сідаючи за кермо великої чорної машини.
***
Матвій Доброжанський помчав до офіса — сьогодні в нього особливий день: вдалося врятувати життя чотирирічного хлопчака, якого фактично витягли з-під коліс водія-живодера, що вихором мчав пішохідною зоною поміж будинками. Малий катався на велосипеді і, як виявилося, невчасно вискочив з-за рогу триповерхового дому, в якому жив, на асфальтований провулок. Утратив багато крові, тож, коли «швидка» домчала його до лікарні, звідти одразу зателефонували до Матвієвого офісу, попросили терміново допомогти з донорською кров’ю. Довколишні медичні заклади добре знали про благодійника Доброжанського і його Фонд швидкої медичної допомоги «Яр&Слава». Щоправда, чому він став таким заповзятим рятівником усіх важкохворих і травмованих, ніхто не знав. «Лікарня звела зі світу його дружину, а він із її «вбивцею» пов’язав життя», — дивувалися люди.
Часом доля саме так і чинить — чи карає, чи рятує, чи, мо’, випробовує, коли на жорстокому рингу життя зіштовхує лобами людину з її найбільшим ворогом…
Матвій хутко забезпечив реанімацію необхідною кількістю крові й уже по обіді почув у телефонній слухавці, що хлопчик житиме. Ще за кілька хвилин йому зателефонували з іншої лікарні та попросили приїхати на святкування з нагоди появи в онкологічному відділенні такого довгожданого обладнання, як сепаратор клітин крові. А позаяк саме фонд Доброжанського купив це новітнє медичне обладнання, то починати дійство без головного «винуватця свята» медики не хотіли.
—
