Дерево, що росте в мені - Жанна Куява

— Твоя правда, Ярко. Він жив для мого щастя, а не для моїх мук, — погодився чоловік. — Я приїхав із Праги з тиждень тому. Приїхав із грішми, бо хотів викупити батьківську хату. Я ж пообіцяв. І я виконаю обіцянку, — вів далі. — Але коли прийшов на його могилу, коли знову про все згадав, то не витримав. Геть розкис. Усі наступні дні після приїзду я безпробудно пиячив. Не знав, як мені прийняти те, що сталося. Як прийняти себе. Бо я ні недогледів батька до смерті, ні не попрощався з ним. Не вибачився! І як мені з усім цим жити, я не знав і зараз не знаю, — дивився ввись, але не плакав. — В одному генделику до мене підсіли якісь хлопці, я пригостив їх, ми добряче випили. Потім вони запросили мене в гості, а насправді вивезли в ліс. Хотіли вбити — я се чув. І навіть змирився. Не знаю, як довго і чим саме вони мене добивали… Але, видно, не пора мені ще до батька йти. Ще мушу щось на землі зробити… Думаю, щось корисне… Коли очуняв уже тут, у лікарні, і коли зрозумів, що знову нічого не бачу, я направду не розстроївся. І те, що в мене вкрали всенькі гроші, теж сприйняв спокійно. Тепер хочу пожити в цій темряві. І в бідності. Бо так жив мій батько. Бо так мій батько помирав…

Ліліана не йшла — виписувала довгими стрункими ногами заворожливий текст. Той, кому ті «розчерки пера» призначалися, без труднощів прочитував фрази, що вилітали з-під цокотливих десятисантиметрових підборів: «Ось вона, я! Бачите? Дивіться! Бо де ще таку узрієте?! Авжеж, ніде! Я ж бо недаремно — як намальована!»

Так вона «писала», так вона і вважала. Бо змалку, тільки-но приміряла котрусь із нових сукенок, що ними задарювали внучку-племінницю-доню гарнюню-лялечку-мов-намальовану дідусі-бабусі-мама-дядьки-тітки, як на її світло-русяву голівку дощем падав шквал захоплених зойків: «Ти наша красунечка! Ти наша принцеса!»

«Квіточка» Ліліана роками насичувалася компліментами-примовками, майже скоромовками, тож нині скидалася на терпку двадцятитрилітню настоянку, яку добрі хазяї планували відкоркувати на найбільше родинне свято. Дівчина почувалася цілком упевненою та переконаною, що нікуди її вродливість не зникає, навпаки — доспіває, мов соковиті вишні.

П’ятий рік минав, як вона, чи не найкрасивіша з-поміж волинського дівоцтва, жила в обласному центрі, приїхавши сюди з провінції (ох, та вона й слова такого до пори до часу не знала). Чотири роки вчилася на вчительку початкових класів, тепер має роботу. Тут вона, як справжня принцеса, сподівається вийти заміж за найкращого з-поміж усього волинського, чи, мо’, й українського, чоловіцтва принца!

Та, яку викохали поміж акацієвих ароматів, соснової бадьорості й озерної прохолоди, прибула до запилюженого міста продемонструвати непідробну красу. Однак щойно в один бік розточила, як годиться духмяній квітці, пахощі своєї чарівливості, як поперхнулася випущеним навзаєм чадом непривітної наглості та злобної дерзкості. Блиснула була осяйною щирістю в іншу сторону, як очі натомість засліпила ядуча розкіш, показна гламурність і помпезність.

«Ох, Ліліано, багацько на тебе роботи чекає в цьому дивному місті», — думала тоді. І старанно вчилася на вчительку. І переконана була, що стане чи не найкращою в цій сфері, бо в цьому запевняли її дідусі-бабусі-мама-дядьки-тітки…

А нині пливла міським центральним парком — о, довгонога краля! — якій увечері заступати на ніч, себто йти на нічну зміну до одного з тутешніх клубів, де працювала адміністратором.

Ні-ні, не варто думати щось погане чи непристойне, бо задля того, щоб досягнути таких «висот», Ліліані понад півроку довелося служити в цьому крутому закладі простою офіціанткою. Отака не вчителька, хоч і з освітою. Але в неї все ще буде, бо все ще — попереду.

Сонце чавило безжальною спекою, як посеред літа, хоча насправді довкіл полум’яніла зріла осінь. Певно, то минали останні осонцені дні перед сезоном холоднечі та затяжних дощів.

Була п’ятниця, і Ліліана вийшла прогулятися. Ситцева туніка апельсинового тону з широкими нерівними полами розвівалася вогняними язиками довкола доладних сідниць, лише трохи їх прикриваючи. Вони, ті сідниці, обліплені білими лосинами, зрідка визирали з-під прозорої поли, скидаючись на підступних чародійок, що можуть спокусити-приворожити, навічно позбавивши глузду. Вибілене до молочного кольору волосся було закручене в тугу велику ґульку на самісінькій маківці. Ліліана мала начеплені на ніс величезні чорні окуляри, намащені персиковою помадою губи і, головне, була обута в модні босоніжки. Бо ніжки — то її фішка. Надійне оружжя, що володіло шифром геніального, хоч і не літературного, та все ж твору. Аби лишень — уважні читачі-поціновувачі.

Цього дня, як ніколи, Ліліані хотілося уваги та компліментів від якихось просвітлених, голубооких, тверезих кавалерів. Адже нічні залицяння неотесаних затуманених пацанів їй давно приїлися. Волілося чогось нового. Такого, що приходить раз і назавжди. Ліліана відчувала — цей час настав.

Вона минала поодинокі дерева, що ніби хизувалися пишними жовто-багряними кронами, розпечені лавочки, переповнені відходами людського споживання урни; цокотіла розбитими плитами, гордовито демонструючи розхристану пазуху, але захопливі окрики чула хіба від молодиків, що, незважаючи на аномальну, як на цю пору, спеку, активно футболили об пересохлі стовбури спорожнілі й брязкучі пивні бляшанки.

Невчулася, як її хода сповільнилася, — дівчина запримітила звичну, на перший погляд, картину — врешті вона присіла на лавці навпроти того, що таки змусило її зупинитися.

З нею таке вдруге. Якось в автобусі, коли разом із невиразним натовпом до салону ввійшла сяюча од щастя пара з манюнім синочком, Ліліана відчула різке поколювання у шлунку. Тоді вона подумала, що, може, то від голоду чи задавненого гастриту, але, коли в очах гайнула темінь, а в голові щось дивно зашелестіло, нагадуючи мурашину шамотню, і проступили сльози, зрозуміла, що помиляється. Вона відсахнулася поглядом від сімейної ідилії, але змусити себе не зиркати на круглощокого карапуза