Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

ху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але

за певними особливостями зовнішностями — ці люди були

розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть

йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здава-

лось, що вона не помиляється.

На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела

учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет».

Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила

до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слу-

гували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайно-

му львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як

наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок.

Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому

домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.

— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгор-

нуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарі-

лочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.

139

Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, од-

разу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з ву-

лиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цера-

тою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.

Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію

нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.

— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгу-

блено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягу-

ються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр рес-

торану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має

початися презентація нового роману. Чи то французького

в українському перекладі, чи то навпаки.

Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі ста-

ло бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від

запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторі-

нок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отри-

мала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці.

Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.

— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі

коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-ко-

рейськи»…

— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною ве-

черею.

Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легко-

важно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказ-

кою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими

вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міс-

та одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових цен-

трів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно.

У два торгових центри люди приїжджали переважно по про-

дукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день та-

кий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними

140

вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме

було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалато-

рі, і на третьому. Але тут вона нарешті зустріла кілька відвіду-

вачів. За склом із вивіскою «Східні єдиноборства» хлопці в кі-

моно вправлялися у злагоджених рухах, а дівчата за вітриною

«Східні танці» хто хвацько, хто незграбно крутили стегнами, опановуючи секрети танцю живота. А де ж покупці? Не піде

тут наразі справа з пакуванням подарунків.

Після вечері, приготовленої нашвидкуруч і поглиненій похап-

цем, вийшли в місто. Під час цих неспішних прогулянок вона

розважала Олега історіями, які прочитала у своїй книзі про

Львів і в книжках з шафи пані Стасі. Олег дивувався пам’яті опо-

відачки, вона казала: ну, може, щось і плутаю, але хіба в деталях.

Кілька сусідніх будинків на їхній вулиці теж свого часу зве-

ли за проектами Юліана Цибульського. Він справді мешкав у їх-

ньому будинку, і це могло бути те саме, їхнє велике спільне по-

мешкання, розділене на кілька малих. Кабінет архітектора, наполягала Кароліна, був у їхній кімнаті, тим паче що ця кім-

ната була насправді половиною колишнього покою, розділено-

го навпіл стіною, зведеною багато років тому. Цибульський

бачив зі своїх вікон те саме, що й вони, якщо не вдаватись у де-

талі. Принаймні вілла на розі вже стояла і більшість її сусідів

були тут, і навіть клени, тоді зовсім юні, обживали вулицю, що-

йно викладену бруком.

Спустились по Коперніка вниз, повернули на Стефаника

і далі, під розповіді Кароліни, до вулиці Глібова — по одному

з улюблених маршрутів, до вілли Юліана Цибульського, до бу-

динків, автором проектів до яких теж був він. Ті будинки сто-

яли поруч, як книжки на полиці в книжковій шафі. Кожен мав

своє обличчя, а все ж за деякими ознаками вгадувалось, що

стиль один і рука та сама, хоч автор намагався не бути схожим

на себе попереднього.

Увечері, відкриваючи засклені дверцята книжкової шафи па-

ні Стасі, Кароліна запитала:

141

— А Драйзера маєте? «Сестру Кері»? — на неї війнуло запа-

хом, який просотав книжкові нутрощі тих старовинних шаф.

Їй подобався цей таємничий запах.

— Шукайте, пані Шехова, має бути.

Пані Стася іноді називала Кароліну пані Шеховою, з не-

змінним наголосом на О. Її обличчя при цьому зберігало

цілковиту серйозність, без натяку на будь-яку іронію. Вона

всиляла нитку в голку. Погляд — гранично зосереджений,

завдяки окулярам, які давали їй можливість вишивати. Ніс

мусила тримати трохи задертим, щоб розторсані скельця не

зірвались з його кінчика. Через це могло скластися вражен-

ня, що вираз обличчя у пані Стасі дещо зверхній, коли вона

відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це

було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для

певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-

вала сама.

— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —

лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»

пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму

почитати?

Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-

чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша

відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою

у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-

ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-

бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала

нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже

не зможе.

* * *

Дівчинку