У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає - Марсель Пруст

Але до цього я ще не дійшов. Часом моя пам’ять, просвітлена якоюсь інтелектуальною заохотою, коли, наприклад, я читав книжку, повертала мій смуток; часом, навпаки; смуток, викликаний, скажімо, задушливою атмосферою передгроззя, піднімав вище, до світла, якийсь спомин про наше кохання. Зрештою, навороти мого почуття до померлої Альбертини могли відбуватися між проміжками байдужости, заповненими іншими захопленнями; довгий такий період у Бальбеку почався з невдалої спроби поцілунку, після якого я залицявся до ду-кині Ґермантської, Андре і панни де Стермар’ї; любов до Альбертини вернулася, коли ми стали зустрічатися з нею частіше. Нині різні справи відривали мене від неї, цим разом неживої, і я до неї байдужів. Але для мене вона все ще жила. І навіть пізніше, коли я вже не так її кохав, це почуття залишилося для мене з тих/які швидко стомлюють, але оживають після перепочинку. Я вганяв за якоюсь живою жінкою, потім за другою, але зрештою повертався до моєї померлої. Бувало, що в най-глухіших закамарках моєї душі, коли я вже не міг виразно уявити Альбертинин образ, якесь випадкове слово нагло викликало болісну реакцію, зовсім, як мені здавалося, неможливу, схожу на агонію в людей, коли мозок уже не функціонує і члени скорочуються лише від уколу голкою. Колись протягом довгого часу ці збудження траплялися так рідко, що я шукав приводу для гризот, для нападів заздрощів, аби перенестися в минулі дні і чіткіше їх пригадати. Туга за жінкою — це не що інше, як воскресле кохання, і вже через це підлягає тим самим законам, і сила моєї туги зростала під впливом тих самих чинників, що й любов до Альбертини за її життя; у перших шерегах цих чинників завше були заздрощі та страждання. Але ці нагоди найчастіше виникали незалежно від мене, бо хвороби і війни можуть тривати куди довше, ніж гадає найпередбач-ливіша мудрість, і так приголомшувапи мене, що я більше думав, як уберегтися від болещів, аніж шукати в них спогадів.

Зрештою, слово не мало навіть потреби, як Шомон, у зв’язку з певними підозрами (навіть однакового складу у двох різних словах мені було досить, як електрикові, здатному скористатися найменшим кавалком провідника, аби відновити контакт між Альбертиною і моїм серцем), щоб їх знову розбудити, зробитися умовним гаслом, магічним Сезамом, що відчиняє вхід до минувшини, вже нами занедбаної, бо ми, надивившись на неї, перестали нею володіти; ми були нею применшені та гадали, що через цю ампутацію наша особистість змінила свою форму, — так геометрична фіґура, втрачаючи якийсь кут, позбувається однієї зі своїх сторін. Деяких фраз, наприклад, якщо вони містили назву вулиці, дороги, де могла раніше опинитися Альбертина, було досить, щоб змусити потенційну, безпредметну ревність шукати для свого втілення тіла, місця, матеріяльної прив’язки, уконкретнення. Часто траплялися зі мною уві сні ці «репризи», ці да-капо[3] сновидіння, перегортаючи одним замахом чимало сторінок пам’яти, чимало аркушиків календаря, і вели мене назад, змушували відступити до якогось болісного і давнього враження, яке віддавна було заступлене якимось іншим, аж раптом ставало сьогоднішнім. Звичайно, воно супроводжувалося мізансценою, незграбною, але захопливою; вона вводила мене в оману, вона показувала, давала чути видовисько, яке віднині датувалося цією ніччю. Зрештою, в історії кохання та його борюканні з забуттям хіба сон не відіграє ролі важливішої, ніж ява, якщо він нехтує поділ часу на безконечно дрібні відтинки, затушовує переходи, стирає різкі контрасти, в одну мить знищує роботу втішання, так старанно тканого протягом дня, і влаштовує нам уночі, під умовою, що ми більше її не побачимо, зустріч із тією, яку ми врешті забули? Хай би там що казали, уві сні може легко скластися враження, що ці події цілком реальні. Протиставити цьому враженню ми могли б єдино докази, почерпнуті з нашого досвіду наяву, в певний момент проте прихованого від нас. Оть чому це неправдоподібне життя видається нам правдою. Іноді через хибу внутрішнього освітлення, яке псувало видовище, мої спогади, добре зрежи-совані, створювали ілюзію життя; я справді думав, що в мене побачення з Альбертиною, що я її розшукаю, але не міг ступити до неї ані кроку, вимовити слова, які мені хотілося сказати їй, запалити згаслий посвітач; безвладдя, що скувало мене уві сні, було тільки нерухомістю, німотою і сліпотою сплячого; щось подібне ми бачимо під час невдалої роботи магічного ліхтаря, коли велика тінь, яка має бути схована, застує персонажів на екрані — то тінь самого ліхтаря або оператора. Іноді Альбертина, являючись мені уві сні, хотіла ще раз поїхати від мене, але її рішучість мене не зворушувала. Це було "тому, що моя пам’ять пропускала в морок сну промінь світла; тим, що позбавляло всі її вчинки і майбутній від’їзд будь-якої ваги, було усвідомлення, що Альбертина померла. Але часто та сама думка, навіть ще виразніша, поєднувалася, зовсім не підважуючи його, з враженням, що вона проте жива. Я розмовляв з Альбертиною, а в цей час у глибині кімнати ходила моя бабуся. Частина її підборіддя розкришилася, як звітрілий мармур, однак я не бачив у цьому нічого дивного. Я казав Альбертині, що мені хочеться розпитати її про бальбецькі душові та про туренську прачку, але я відкладав це на потім, бо ми мали у своєму розпорядженні багато часу і нічого вже не підганяло нас. Альбертина запевняла мене, що не робила нічого поганого і що попереднього дня тільки поцілувала в уста мадемуазель Вентейль. «Як? Хіба вона тут?» — «Тут, я мушу навіть покинути вас самого, бо мені пора її відвідати». Відтоді, як Альбертина померла, вона перестала бути моєю полонянкою, як ув останні дні свого життя, і її візита до мадемуазель Вен-тейль мене стурбувала. Але я не подав їй навзнаки. Альберти-на зізналася, що вона тільки поцілувала її, але, мабуть, знову брехала, як тоді, коли заперечувала все. Очевидно, вона не вдовольниться поцілунком. З певного погляду даремно я нер-вувався: кажуть, що померлі нічого не відчувають, нічого не роблять. Так кажуть, а проте моя покійна бабуся живе вже багато років і ось зараз ходить по кімнаті. І, безперечно, після пробудження думка про те, що померла живе й далі, має здатися несусвітенною, незбагненною. Але вона вже стільки разів спадала мені в години безумства, яким є наші сни, що я до нього врешті звик; про сни, якщо вони повторюються, можна довго пам’ятати. Я думаю, що трохи краще, ніж інші, розуміє свої слова,