Гарні дівчата - Тимофій Гаврилов
Влітку висока стеля забезпечувала помешкання прохолодою, та з настанням осені починало бракувати тепла. Оселя вихолоджувалася з першими краплями за вікном, провісницями затяжних дощів, що прибивали літо, втоптували в асфальт, змивали у вічка каналізаційних ґраток і риштаки.
Та чоловік наче знаходив затишок у незатишності. Мовби зумисне уникав тепла домашнього вогнища, так ніби боявся обпектися. Лежав у хатній футболці, яку носив найнестерпнішої спеки, коли вулицями пересувалися з оголеними торсами, лискучими від поту. Футболка стала ще одним його епітелієм.
Опалювала помешкання чавунна газова піч, встановлена з того боку, де спальня межувала з кухнею. Від внутрішньої стіни будинку і від перегороди, що ділила оселю на два приміщення, її відокремлював вузький прохід. Труба, відгалужуючись від печі, піднімалася вгору і зникала в стіні. На вигнутих, вкручених у підлогу ніжках піч нагадувала клишоногого павука.
Ліжко розташовувалося посередині між зовнішньою і внутрішньою стінами, рівно напроти кухні; воно було першим обʼєктом, що впадав у вічі, коли відчинялися двері. Узголівʼя торкалося стіни, а узніжжя дивилося в незаширмлену пройму. Ще були шафа для одягу, письмовий столик і старомодний фотель, що з жаху перед павуком-піччю втиснувся у кут біля вікна. Фотель мав подібні до вух округлі виступи, до яких можна було прихилитися і дрімати. Міг просидіти годинами із заплющеними очима. Мовби зморився чеканням на загадкового гостя, який не приходив і не приходив.
Коли вкладався спати чи в ті недільні дні, в які нікуди не вирушав, чоловік незмінно займав одну і ту саму частину ліжка, тоді як інша половина залишалася вільною. Спрямований у пройму погляд линув кудись далі — крізь двері і стіни цього та інших будинків, крізь вулиці і квартали.
У повітрі стояв дух курива, як у найзакадженішому притоні; наче зовнішній туман якимось незбагненним чином проник досередини. Палив скрізь — біля печі, в ліжку, у фотелі, на кухні. До завершення дня, в який нікуди не вирушав, у попільниці виростала гора попелу і недопалків. Чад сплітав довкола нього захисний кокон.
Піч охолола, проте більше не напалював: ввечері він поїде звідси — і без цього надто забарився.
Довкола жовтків утворилися галявинки, від чого яєшня почала нагадувати жовті квіти серед білого снігу. Снідав, закушуючи хлібом і посьорбуючи чай, що обпікав губи; та напій швидко охолоджувався.
Чаював завжди — коли запізнювався до школи, то був увесь сніданок; запарював у гуртожитку, користуючись кипʼятильником, пив по їдальнях — те, що звалося чаєм, було блідою підсолодженою бурдою, коли гарячою, коли ж ледь теплою; готував, перебравшись у власне кубло — таке, як оце, однокімнатне, щоправда, з усіма вигодами. Також велике, але світле і яскраве вікно восьмого поверху виходило на гомінкий проспект, вздовж якого росли каштани. До нього в оселі мешкав старець — так само, як він, самотній. Колись і він зробиться таким старцем.
Харчувався картопляним салатом і житнім хлібом, а на вихідний смажив яєшню, коли-не-коли варив макарони, поливаючи олією без смаку і кольору. На хлібі виріс, хліб тримав його, міцно скроєного.
Поруч з ним легко працювалося. А ще на його боці був досвід. На мить завмер, мовби щось вимірковуючи, а коли вернувся до сніданку, в рухах зʼявилася урочистість.
На харчування витрачав удвічі менше, ніж платив за житло, плюс місячна картка та цигарки — ото й усі видатки.
Споруджував будинки, в яких невдовзі оселялися люди — пари, сімʼї, одинаки. Житло поставало з арматури й бетону і так само, як дерева, тягнулося вгору. Множилися нові квартали й будинки на місці знесених. Над бетонними хащами вистрілювали в небо хмародери.
Прилаштування, куди помістив сушитися пательню і горня, стояло на прикріпленій збоку до вмивальника й оббитій цератою дощині, було сплетене з грубого дроту і мало два рівні — вужчий горішній для чашок і ширший спідній для тарілок. Вода, скрапуючи з посуду, стікала в умивальник. Втративши візерунок, рештки якого не могли нічого розповісти про те, яким він був колись, церата й далі виконувала своє призначення.
Коли підвів погляд, у нього втупився чоловік. Крап-у-крап, як він. Ні молодий, ні старий. У розквіті зрілості, коли сама природа спонукає до повноводого життя — не бездумного, хлопʼячого, а в присмаку того, що воно таке.
Борода вкривала боки і нижню частину лиця, волосся закучерявилося, де-не-де торкнуте сивиною, мов притрушене інеєм. Провів долонею, і той у дзеркалі зробив те саме, а тоді обоє завмерли.
Сонце блідо й нерівно окреслювало контури хмар, що низько і важко звисали над містом, мов черева казкових істот. Дні невблаганно коротшали; морок, до решти не розсотуючись, переходив у ніч.
Припаливши цигарку і глибоко затягнувшись, попішкував до рогу, а потім навскоси через перехрестя. Над вікнами ірландського пабу мерехтіла різдвяна ілюмінація, мов розпорошене по стіні світло. Столики знадвору давно прибрали, а разом з ними основу зі збитих дошок, застелену пропіленовим килимом. Фасадом одного з будинків здирався Санта-Клаус; вхопившись вільною рукою за драбину, другою тримав перекинутий через плече лантух.
Загасивши недопалок, чоловік спустився бетонними сходами під землю. В суботу опівдні на станції обмаль руху, кілька осіб чекало над краєм платформи. Його останні години в місті, куди приїздив, як закінчувалася весна, і покидав з настанням осені.
Все ще не полишала надія застати зиму. Останньої неділі його розбудив сніг, що падав і падав, встилаючи землю сліпуче-білою ковдрою. Тієї миті, коли вона ось-ось огорнула б його приємним, лагідним сяєвом, розплющив очі. Нетерпляче підняв жалюзі, проте снігопад розтанув разом зі сном, в якому прийшов.
Підземка вихором увірвалася на станцію. Коли заходив у напівпорожній вагон, важкий, збитий дух жбухнув у ніздрі. Низька повнява туркеня в хустині, не підводячись з місця, тримала рукою припаркований впоперек руху візок. Маля, схиливши голову набік, солодко спало. Старшенькі дівчата і молодший від них хлопчак, вмостившись на сидіннях позаду, грали в гру, ритм якої здався знайомим.
Трохи далі перемовлялися стишеними голосами хлопець і дівчина, напроти них заціпеніли муміями чоловік і жінка похилого віку, мовби їхнє відображення в дзеркалі часу. Проходячи повз них, чоловік зауважив, що вони так само тримаються за руки, як хлопець і дівчина напроти. Їхні обтягнені вкритою ряботинням шкірою пальці міцно сплелися, мовби вони боялися втратити одне одного в нетрях побриженого зморшками часу.
Випірнувши з підземелля, потяг линув над містом. Автомобілі внизу скидалися на жуків, які вперто сопіли
