Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Ярополче колись називали «красним селом». Себто гарним. І, звичайно ж, багатим. Вигідним «для кормлєнія» тому, кому й давалося село. Але в часи Дорошенкового воєводства у В’ятці воно вже було геть спустошене — попередній його власник, «захудалый вотчинник», пропивши все, що мав, заліз у великі борги, виборсатись з яких він уже не міг і невдовзі сконав од білої гарячки, а село було забране за борги в цареву казну. І подароване за службу «воєводі Дорошенкові». Село було на тисячу дворів, що витяглися понад Ламою. В центрі — барська садиба, великий двір, оточений високим дубовим тином — в часи недавнього татарського лихоліття то був хоч якийсь прихисток, — з міцними воротами. За панським будинком — господарський двір, стайня, будівлі для худоби, сажі для свиней, овен — сушильня для снопів, гумно — для обмолоту зерна, яма для овочів, за ними город і сад.
Із зовнішнього боку понад тином ще й у ті часи місцями виднілися залишки рову, зарослого кропивою, свідчення того, що раніше жили «с великим береженьем» од лихих людей. Сам будинок був чималий, на п’ятнадцять помешкань, міцний, з рубленого дерева, зведений на високому кам’яному підмурівку. То був звичайний барський терем, але вже тоді він вимагав доброго ремонту — ним і займеться Агафія, як вони поселяться в Ярополчому. У неї раптом проклюнеться бажання до господарювання, чому Дорошенко буде дуже радий, бо в самого не лежатимуть руки до газдування. А жінці хочеться — хай і займається. До тридцяти літ тулилася бідною родичкою по чужих кутках, то хай хоч тепер душу відведе вже як господиня.
І дорога була легкою, і коні бігли жваво, і день у Підмосков’ї був як на замовлення, і на душі було безжурно, і Дорошенка попереду його маленької валки не полишало відчуття, що нарешті він вирвався з неволі. Все! Кінець московському полону! Віднині він вільний козак — гуляй, душа! А що ще треба мандрівнику? Воля та дорога, що ніколи не кінчається…
«Ніколи не кінчається?..» — хтось наче скептично його перепитав.
І в щойно ожилій душі наче щось обірвалося. Чому не кінчається? Кінчається. А ця поїздка, що нею він так тішиться, і є його останньою поїздкою. І дорога, якою він їде, ось-ось добіжить до Ярополчого. І — тпру! Розпрягайте коней. Далі йому вже немає путі. Висилкою з Москви його просто загнано в глухий кут. З Ярополчого дорога вже нікуди не поведе. Вона — в один кінець. До Ярополчого… А далі… Далі — все. Навколо ж ніби воля, а він в глухому тупику. Невже його й тут перехитрили дяки московські? І він сам ускочив у підготовлену для нього пастку — село Ярополче, тисяча дворів з чотирма присілками, надане йому «на кормлєніє».
В Петра Дорошенка залишалося життя, як йому виповнилося 57, ще на чотирнадцять років. Багато це чи мало? А втім, скільки не живи, а завжди здається, що мало — така вже природа людини. До того Петро Дорофійович ще вірив (десь, у якомусь закапелку душі, ще жевріла надія), що ось-ось він повернеться до милої свої вітчизни. Щоб бодай хоч віку дожити серед своїх у рідному краї. Хай ще рік-два покарають його полоном московити та й відпустять. А мо’, так складеться, що й сам вирветься з неволі, хоч дяки невтомно його застерігали: візьмеш ноги в руки — то знай: стрільці доженуть і на місці порішать. Такий наказ служиві мають. А доти, доки житимеш у Москві-матушці, тебе ніхто й пальцем не зачепить. Але вірити, що доведеться віку звікувати в Москві-камен, не хотів. Ось-ось він повернеться… Але чомусь оте ось-ось не наставало, хоч виглядав його… Для втечі потрібні були надійні помічники… І потім… Куди тікати? На Лівобережжі його в один мент схоплять люди Самойловича, а вже Самойлович з охотою передасть непокірного московському воєводі, якому служить… А Москва тоді неодмінно пошле на плаху. Обухом по голові і — під лід Неглінної чи Москви-ріки. Вже бачив, як то робиться. Нарочито йому те дійство показували, щоб боявся і сидів у Москві, як миша в норі…
Тікати в Польщу — душа не лежала. Міняти Москву на Варшаву — хрін рідьки не солодший. Та й у Москві до нього ще ніби й по-божеськи ставляться, а хтозна, як воно буде у Варшаві? Полякам гетьман, який мріє про незалежну Україну, від Москви й Варшави незалежну, теж не потрібний. До турків чи татар? І зовсім душа протестувала. Ненадійні спільники. Сьогодні обіцяють Україні допомогти за волю боротися, а завтра на твоїх очах зачнуть Україну грабувати, люд її в неволю гнати, а його знову ж свої проклинатимуть — досить з нього! Скільки не звертався до мусульман — нічого путнього з того не виходило… Залишається Сірко, Запоріжжя. Січове товариство його прийме з дорогою душею, захистить і не видасть, але… дістатися до Дніпрових порогів, до Низу козацького одному? Годі й думати про таку мандрівку… Потрібні спільники, а їх не було. Принаймні надійних і вірних. Щоправда, якось один було до нього підкотився. Землячка з себе удавав. І рідною гетьману мовою говорив. Мабуть, і справді був землячком, тіко Москві-камен служив, винюхуючи, хто з його земляків у Москві чим дихає… Клявся-божився, що допоможе гетьману з Москви втекти. Гетьман його про поміч і не просив, і не бідкався, що, мовляв, потребує допомоги, аби втекти в Україну. А він підкотився і давай на відвертість викликати. Допоможу в Україну втекти. З доброго дива почав балачку про це, ні сіло ні впало. Є, мовляв, у нього надійні люди, допоможуть. І коні є добрі, в Підмосков’ї стоять. Біля стрілецького воєводи своя людина — захистить, коли що… А ще землячок почав вивідувати, чи є в гетьмана в Україні спільники? Серед старшин, козаків?.. І серед поспільства… А-а, ось воно де собака заритий! «Для чого тобі таких людей, якщо вони у мене є, треба знати?» — «Дак пан гетьман як повернеться в Україну, на Батурин треба йти, гетьманську столицю треба брати й Івашка
