Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Вона його називала Петриком, а він її — Гапочкою.
— Ти така солодка, — завжди казав, лоскочучи її лице пишними вусами.
Звідтоді й звав її Солодкою Гапочкою, і вона так звикла до свого українського варіанту свого імені, що тільки на нього й відгукувалась, і навіть цуратися почала свого справжнього, руського імені Агафія, бо воно нагадувало їй самотність, її донедавна нужденне життя в тітки на правах бідної родички, а Гапочка — любов, солодкі ночі з ним, єдиним. З ім’ям Агафія вона вже згасала, втрачаючи віру й надію на краще, а з ім’ям Гапочка в неї почалося нове, до того не знане їй життя, якому вона не могла нарадуватися, адже нарешті одержала все, що й належить одержати жінці від чоловіка. Навіть більше, з бідної покоївки в багатої родички вона негадано за чоловіком стала власницею — подумати тільки, власницею! — маєтку! І прийшов до них дарунок як з різдвяної казки про бідну царівну, яка врешті-решт таки дочекалася свого Іванка-царевича. По весіллі їх привітали дяки Малоросійського приказу.
Ось уже й лишилася позаду Москва-матушка — так її, здається, величають самі руські.
— Це ж треба, — Дорошенко, зупинивши коня, обернувся і востаннє подивився на захисні мури царевої столиці. — Аж сюди колись віхолою налітали козаки гетьмана Сагайдачного!
Коли б польський королевич Владислав, якому Сагайдачний в році 1618 допомагав здобути корону Московської держави, не замирився з московитами і не повернув назад, бувши всього лише за кілька верстов від столиці — під Тушино, — наробили б тоді московитам лиха! Не такі-то вони, московити й непереможні, як здається. Коли Виговський вщент розбив їхнє військо під Конотопом, цар уже рихтувався тікати з Москви, будучи певний, що тепер Виговський неодмінно прийде Москву брати… Виговський тоді не прийшов — Москва врятувалася. А втім, нема чого й ходити на Москву, коли б заодно всі в Україні стояли, цар би й носа не зважився сунути на Україну.
Але не стали заодно. Ні в часи Виговського Івана Остаповича, ні за його гетьманування — ось чому він і опинився в московській неволі. Разом з Україною.
Тільки й радощів було, що Москва вже лишилася позаду. Попереду воля. Так тоді здавалося. Принаймні Дорошенка не полишало відчуття, що нарешті він вирвався на волю з Москви-камен, що душила й гнітила його всі ці роки. Як залишився позаду останній московський мур, зітхнув на повні груди від простору, що слався перед ним аж до обрію, і, не втримавшись, крикнув до осіннього неба:
— Еге-ге-ге-ге-е!!!
— Ге-ге-ге-ге-е!!! — понеслося луками кудись удалину, де, зливаючись з небом, темніла стіна лісу.
Не захотів сідати в бричку — козак же, а не тлустий лінивий панок, половину життя провів у сідлі бойового коня, яке військо, яких козаків водив за собою, а це ось веде п’ять підвід з бричкою і табунцем коней, та все ж… Відчуття волі п’янило, простори, далина надихали. Геть швидше подалі від Москви-камен, там, у Ярополчому, він сам собі буде господарем… Гарцював, то вперед виривався і нісся, аж курява здіймалася на путівці, то з гиком і свистом повертався до валки.
— Га? — кричав до дружини. — Ти мене кликала?
Очі горять, білозуба посмішка сяє, «гетьманка» з пером на потилицю збита, під вусами козацька, ще з України, люлька, за плечима кирея крилами має…
Агафія з брички милувалась «своїм генералом», і для неї він і справді був молодим козаком. Мріяла, як заживуть вони у свою волю в Ярополчому, неодмінно худобу розведуть, щоб було що на стіл ставити. З собою Агафія везла кілька мішків, вузлів та торбиночок з різними сіменами — і жита, і ячменю, і вівса (для коней), і проса, і гречки, і ще бозна-чого. Будуть і млинці, і каші, і пиріжки зі свого врожаю. З овочевих везла насіння гарбузів, огірків, капусти, моркви, гороху, цибулі, часнику, ріпи — по весні збиралася зайнятися городом, а поле, худоба — то для чоловіка. Раділа, зарані уявляючи, що на її землі родитиме та скільки живності у дворі мукатиме, хрюкатиме, кукурікатиме, гелготатиме…
Повернули на дорогу, що вела на Звенигород, колись вороже Москві незалежне князівство, спустилися в долину Москви-ріки, і на протилежному її високому березі забіліли собори… Від Звенигорода до Волока вже рукою подати. Оскільки ж він на Ламі, то й — Ламський. На зорі освоєння слов’янами тих країв там перетягували («переволакивали») торгові судна з однієї річки в іншу — так волок з’єднав Новгородську землю через Москву-ріку з верхів’ям Оки та Волги через Шошу і Ламу. У 1544 році великі князі московські назавжди приєднали Волок до Москви. З 1761 року він стане повітовим городком Волоколамськом.
А вже за Волоком — з десяток верст понад Ламою — Ярополче, осереддя землі їхньої обітованої, маленький їхній рай — принаймні таким він має для них стати на все життя, що його ще у них зосталося. До Москви Петро Дорофійович мав хату в Прилуках, що її купив «за власну свою суму», ще будучи прилуцьким полковником, в центрі міста біля ринку, напроти Пречистенської церкви, і хутір в дубовім гаї з двома садами, сіножатями. Все те, як стане гетьманом, подарує Густинському монастиреві. Та ще в Чигирині мав дідову, потім батькову хату — в рівних частинах з братами. Але жив, будучи гетьманом, у казеннім будинку, який усі називали будинком гетьмана.
Але Чигирин уже спалений і знищений дотла, а з ним і батькова хата. А будинок гетьмана він, здавши булаву, вже втратив назавжди, тож повертатися йому в Україну вже ніби й нікуди. (В Сосниці, куди він перебрався після зречення влади, нічого не встиг збудувати). Та ще двадцять років тому король Ян Казимир подарував йому як гетьману містечко Гуляйполе, в якому він жодного разу не був, а тому ніколи й не заявляв про свої права на нього. Та й не вважав його ніколи своїм. І ось в році 1684 після всього, що сталося з Петром Дорошенком — багаторічна боротьба з Росією в ім’я незалежності України, втрата гетьманства, відконвоювання до Москви, без права повернення на батьківщину, воєводство у В’ятці, — надала йому, як царевому воєводі (після В’ятки він уже вважався царевим воєводою у відставці) і раднику царя та у зв’язку з одруженням з Агафією Борисівною Єропкіною село Ярополче на річці Ламі Волоколамського повіту з присілками Спаським, Суворовим, Нікольським та Бігуновим (присілками звалися малі села, часто й крихітні, на кілька дворів, що розташовувалися поблизу великого) — всього разом 1000 дворів. Це замість платні в 1000
