Енн у Домі Мрії - Люсі Мод Монтгомері

— Ні, то було тоді, коли ми з Гілбертом щойно приїхали після весілля. Ти гнала гусей попід пагорбом. Хіба ж я можу забути! Ти була така вродлива — я ще кілька тижнів після того вмирала від бажання дізнатися, хто ти.

— Я знала, хто ти, хоч і вперше в житті бачила тебе. Я чула, що тут, у будиночку панни Рассел, оселиться наш новий лікар з молодою дружиною. І я… в ту ж мить зненавиділа тебе, Енн.

— Я помітила ворожість у твоїх очах, але подумала, що, мабуть, помиляюся — чого б тобі було злоститися на мене?

— Це було тому, що ти здавалася такою щасливою. О, тепер ти нарешті погодишся, що я бридка зміюка: ненавидіти іншу жінку лиш за те, що вона щаслива! Коли її щастя нічого не забирає в мене! Ось чому я не приходила з візитом. Я знала, що мушу відвідати вас — навіть наші прості звичаї вимагають дотримання правил. Але я не могла. Я часто дивилася з вікна, як ви удвох гуляєте надвечір у саду, як ти біжиш стежиною між осокорів зустрічати Гілберта… і мені так боліло. І все ж я хотіла прийти до тебе. Я відчувала, що якби моє життя не було таке жалюгідне, я могла б полюбити тебе й відшукати в тобі справжню, вірну подругу-ровесницю, котрої ніколи не мала. А пригадуєш той вечір на узбережжі? Ти боялася, що я вважатиму тебе дивачкою. Але ти, вочевидь, сама подумала, що я несповна розуму.

— Ні, та я не могла тебе зрозуміти, Леслі. Ти начебто підпускала мене до себе — а потім зненацька відштовхувала.

— Того дня мені було дуже зле. Я так утомилася. Дік був дуже… з ним важко було дати раду. Зазвичай він добродушний, тихий і нешкідливий, та подеколи стає зовсім інакший.

Мені було погано… я втекла на берег, щойно він заснув. Там була єдина моя розрада. Я сиділа й думала про тата… як він наклав на себе руки… і про те, чи не зважуся й сама колись на це. Чорні думки повнили мою душу. А потім ти з’явилася, танцюючи, мов радісна дитина. Тоді я ненавиділа тебе сильніше, ніж будь-коли — і все одно прагнула твоєї дружби. Мене охоплювало то одне, то інше почуття. Я прийшла додому й довго плакала від сорому — що ти, мабуть, подумала про мене? Але те саме було й тоді, коли я приходила сюди. Деколи я була щаслива й чудово проводила час. А деколи все знову псувало те бридке почуття. Було й таке, що мене дратувало все в тобі й у твоєму домі. У тебе було стільки гарних речей, яких я не могла собі дозволити. Знаєш, це смішно, та найбільшу злість викликали в мене ці твої порцелянові песики. Мені так хотілося вхопити їх і зіштовхнути зухвалими носами! Ти всміхаєшся, Енн — а мені було так боляче. Я приходила до вас і бачила ваш дім, книжки і квіти, ваші милі хатні дрібнички… і кохання, що виявлялося в кожнім вашім погляді та слові, навіть коли ви самі й не здогадувалися про це… а тоді поверталася до… ти знаєш, що чекало на мене вдома. Ні, Енн, мабуть, від природи я не лиха й не заздрісна. У школі я не мала багатьох речей, що були в моїх однокласниць, та мене це не турбувало… я не мала до них ворожості через це. Але тепер, здається, я стала така злостива…

— Леслі, мила, не винувать себе. Ти не лиха, не злостива й не заздрісна. Можливо, життя, яким ти мусила жити, дещо озлобило тебе, але воно геть занапастило б іншу натуру, не таку шляхетну й тонку, як твоя. Я слухаю все це лише тому, що певна: тобі краще розповісти про все й звільнити душу від гіркоти. Але прошу — не винувать себе ні в чому.

— Не буду. Я лише хотіла, щоб ти знала мене такою, яка я насправді є. Найгірше було того дня, коли ти розповіла мені, що при надії. Енн, я ніколи не прощу собі того, як повелася з тобою тоді. Потім я гірко каялася в сльозах. І коли шила ту гарненьку льолю, думала про тебе так ніжно й любовно. Але мені слід було знати — хай що я пошию, однаково то буде тільки саван.

— Годі, Леслі, не треба — це надто похмурі думки. Я так раділа твоєму дарунку; і коли вже судилося мені поховати маленьку Джойс, я вдячна, що на ній була та льоля, яку ти пошила, виявляючи свою любов до мене.

— Енн, я думаю, тепер я завжди буду любити тебе. Здається, те жахливе почуття геть відступило. Якимось чином, розповівши про нього, я позбулася його остаточно. Дивно — воно ж було таке сильне й справжнє. Це мовби відчиняєш двері в темну кімнату, де ховається страшна почвара, — а замість неї там лише тінь, що зникає зі спалахом світла. Більше його ніколи не буде між нами.

— Ніколи. Тепер ми справжні подруги, Леслі, і я дуже рада.

— Сподіваюся, ти зрозумієш, коли я додам іще дещо. Енн, я всім серцем співчувала твоїй утраті, і якби могла відтяти собі руку, щоб твоя доня лишилася жити, то зробила б це без жалю. Проте це горе зблизило нас. Твоє досконале щастя більше не стоїть нам на заваді. Ні, мила, я не радію, що тепер воно недосконале — та між нами вже немає цієї прірви.

— Я розумію, Леслі. Тепер не думаймо про минуле й забудьмо все, що було в нім лихого. Віднині все буде інакше. Ми належимо до племені, що знає Йосипа, і я вважаю, що ти чудова… дивовижна. І знаєш, Леслі, — чомусь я вірю, що життя ще принесе тобі щось добре та прекрасне.

Леслі похитала головою.

— Ні, — тужливо мовила вона. — Немає ніяких надій. Дік ніколи не одужає, а навіть якщо до нього повернеться глузд… ох, Енн, це буде гірше, значно гірше, ніж тепер. Ти, щаслива молода дружина, не зрозумієш цього. Енн, панна Корнелія розповіла тобі, як я вийшла заміж за Діка?

— Так.

— Добре. Я хотіла би, щоб ти знала, але не змогла б розповісти сама. Енн, мені здається, що моє