Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук
— Щось шукаєте, пане возний? — почувся раптом голос, і вони аж за шаблі схопилися од несподіванки. На них дивилася дивна проява: на тілі метелялося шмаття, обличчя було молоде, але виснажене. Ніс випинався надто гостро, а сухі вуста відслонили жовті зуби.
— Хто такий? — гостро запитав возний, усе ще тримаючись за ручку шаблі. — Я возний його королівської величності.
— Та я вас знаю, пане возний! — чоловік усміхнувся неживою усмішкою. — Через це й підійшов. Прибули на все це подивитися?
— Прибули подивитися! — відгукнувся возний.
— Є на що! — сказав чоловік і сів на барило. — І не тримайтеся, пане возний, за шаблю, я не збираюся на вас нападати. Та й чим? — Він простяг попечені, вкриті виразками долоні.
Возний придивився до пришельця пильніше.
— Я вас не знаю, — сказав він.
— І не дивно, — відповів пришелець. — Ви знаєте панів, а я був посіпакою. У панів Сокольських я служив, ваша милосте…
— Ви знали людину в іспанській одежі?
— Старшого Станька? Він справді ходив в іспанській одежі, — понуро промовив пришелець. — В нього був камзол з рядом пувиць, міцний високий комір, панчохи до колін і вузькі галанці. Взуття його було гостре на кінцях і з розрізами. За спиною висів плащ, а на голові — берет.
Возний зрадів. Сам Бог послав йому цього чоловіка.
— Іменем короля… — сказав він. Чоловік холодно позирнув на нього.
— Зачекайте з королем, пане возний. Не забувайте, що я сам зголосився про це розповісти. Через те й прийшов…
Возний зиркнув на чоловіка запитально.
— Я чекаю на вас відучора. Чи не маєте ви, пане, ковток горілиці, щоб душу підкріпити?
Возний відстебнув од пояса баклажку й подав чоловікові. Той жадібно припав до горлечка. Спазматично потріпувалося його заросле волоссям горло.
Зрештою чоловік відірвався від баклажки і перевів подих. Подивився на возного і його слугу гарячими чорними очима.
— Коли б ви, панове, пережили, що я… Чортибать-казна-що тут трапилося!
Те, що сталося на майдані
Я не поспішав з розправою над Дем’яном Сокольським, на те в мене був час. До того ж хотів пережити зустріч з рідною землею і прийти до тями від зворушення, яке дістав, переступаючи поріг рідного дому. Тож блукав вулицями нашої половини містечка, всупереч бажанню матері, і впізнавав дорогі з дитинства місця. Люди озиралися на мене, бо іспанська одежа була тут іще вдивовижу. До багатьох людей я вітався, до мене ж кланялися з пошанівком усі — чутка про мій приїзд встигла оббігти всіх. Дехто зі шляхти запрошував мене завітати до господи, і я не відмовлявся на ту ґречність: всі вони були в батька на службі, а відтепер переходили на службу до мене. В багатьох із них були перелякані очі, вони застерігали мене не ходити без слуг, але моя певність і розважність додавала відваги і їм. Зрештою, під час нападу Сокольських на замок багатьох із них не виявилося вдома, щоб піти й захистити своїх принципалів. Але я поки що не хотів про те думати. Весь віддався цій мандрівці вулицями, обабіч яких були хати й обійстя. Щедро сипало промінням сонце, паслися на траві гуси, бігали замурзані босі хлопчаки й дівчатка; побачивши мене, вони застигали, наче кам’яніли, і розтуляли зачудовано роти. Купались у калюжах і в поросі горобці, валялись у баюрах чорні від багна свині; коли я підходив, горобці спорхували, знімаючи хмарки куряви, а свині зводили важкі голови й дивилися. Я раптом знайшов на цих вулицях жаданий спокій, хоч тяжко переживав нещастя, що впало на наші голови; всією душею впізнавав я цей край і його людей, чув запах соломи й дерева, зілля й парканів, навіть сонце дивилося на мене по-інакшому, ніж на чужині. Впізнавав стежки, по яких бігав хлопчаком, і давні хлоп’ячі схованки. Куріли літні печі, жінки варили обід; червоніли вишні й зеленіли, обсипавши густо гілля, груші; чоловіки поралися на обійстях; попереду стрибав по дорозі, тягнучи за собою довгий хвіст куряви, віз; ще далі синіли міські паркани, а там, за ними, чудовий з гребенями лісів на овиді простір. Повен живого моторного птаства й комах, повен хрущів, метеликів і горластих цвіркунів — це був мій край, і я радісно віддавав йому шану, хоч на дні мого серця все ще лежав сірий згорток — горе моє родинне. Ішов, наче п’яний, пригадував назви квітів і трав — ці трави й квіти промовляли до мене, як до рідного. Все вітало мене, дихало мені в лице міцними настоями запахів, і сірий згорток на споді серця почав помалу танути й меншати.
Зупинився біля паркана, що відділяв нашу половину містечка від половини Сокольських. Паркан був абиякий, подекуди світились і щерби. Я переліз на той бік: тут були такі ж вулиці й такі ж люди. Брів через простору леваду, густо засипану квітами й порослу густою отавою. На ній де-не-де паслися прив’язані телята й кози; вони зупинялися, побачивши мене, телята заклично мукали, а кози монотонно жували траву.
Вийшов на майдан, усе ще відчуваючи піднесення, яке викликала зустріч із рідним містом. Тут, на майдані, товклося чимало людей, крамниці жваво торгували, біля відчинених шинків стояло по кілька міщан і пили горілку. Вряди-годи проїздив хтось із шляхти: звивалася тоді за конями пилюга, і молоденькі міщаночки з радісним вереском розсипалися навсебіч.
Дивився на всіх цих людей з теплотою — там, у Болоньї, мені часто марився і цей майдан. У церкві задзвонили на обідню, і тільки тоді я помітив, що всі ці люди помітили й мене. Стояли обличчями до мене міщани, що пили горілку, порозкривали здивовано роти гарненькі міщаночки, зупинилося з батогами в руках кілька селян; ошатно вбрані чоловіки й жінки, що йшли в церкву, раптом забули про те: стояли й дивилися. Спинив коня і проїжджий шляхтич; він почухав рукою, в якій звисала нагайка, потилицю, а тоді круто розвернув коня і помчав в одну з вулиць. Я звів голову: на дзвіниці стояв криворотий Йосип. Він бив у дзвони, смикаючи за мотуззя, а вітер розвіював його густе довге волосся. Серед майдану височів голий і потемнілий від негоди ганебний стовп — жертви коло нього сьогодні не було. На один
