Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук

Втікач

Втікач, здається, заснув. Був у лісі, а над лісом летів, б’ючи чорними крилами, птах. Зирнув угору: птах, як хмара, закривав небо, птах, як ніч, і очі його — дві зірки. Холодок проповз по його спині, він злякано перехрестився і ввійшов у той правічний ліс. Побачив нерухомі обличчя братів своїх, котрі їхали назустріч, приплющивши очі, а за ними ледь маячіли темні постаті матері й тітки. Йому стало страшно від того мороку, що наповзав звідусюди. Пливли між жовтих стовбурів жовті тіла корів, що їх вели люди, такі схожі на нього і його братів. Він наче плив над землею, не торкаючись землі ногами, — біля ніг коливалася папороть, між якої спалахували дивні, схожі на оброслі пелюстками таляри квіти. Птах над головою ліг на верхівки дерев, і мав він сто ніг. Ноги його й були ці жовті стовбури, між яких він чи йшов, чи летів, так само, як стовбурами ставали ноги корів. Коні поперетворювались на карячкуваті кущі, а брати розчинялися помалу в повітрі, стаючи все прозорішими й прозорішими. Тоді він зрозумів, що й вони летять, як і він, але йому їх ніколи не наздогнати. Дорога в них одна, збагнув він, зрештою роблять одне — пиляють і пиляють дерево, а мати з тіткою дрова ті носять…

У втікача запаморочилася голова, в очах замигтіли іскри, зблисло полум’я, що ним загорілася папороть; здавалося, йде він по білому, як сметана, снігу. Ліс розступається перед ним, стовбури наче розбігаються в боки, даючи йому дорогу, — ліс був повний людських тіней, прозорих, як і цей білий сніг.

Він сам відчувався тут тінню, сам ставав, як дерево, бо всі ці тіні — дерева, і все шепоче, наче біжить під вітром листя. Все неначе в тумані, в якому кубляться побачені за життя людські обличчя. Він зовсім топиться в тому молоці, він у цю мить кентавр, який креше копитом іскри. Там, далеко за ним, уже чується виразний шум погоні: важкі коні мчать, б’ючи копитами землю. На конях тих закуті в риштунки воїни, і мчать вони безперестанку день і ніч…

Часом втікачеві здається, що він ніколи не вийде з цієї руїни, що Господь привів його сюди і звільнить тут від дощу й тягаря; втікачеві зимно, а через прочинені двері знову чується шепотіння дощу. Волога заповзає до пустиці, краплі падають з дірявої стелі, дзвінко розбиваються об гнилий поміст і обсівають його холодною мжичкою.

— Є людські закони, — бурмоче він, — а є закони вищої справедливості…

Дивиться у вікно, в отвір влітає збите дощем листя. Мокро плескається об долівку і клеїться до неї.

— Хто може пізнати справжню справедливість? — бурмоче він. — Хто може знати, що виросте з його сьогоднішніх учинків завтра?

Втікача трусить лихоманка. Він намагається загорнути груди в ганчір’я, в яке перетворилася його одежа, але холодні пальці безсилі стиснутися.

— Авжеж! — утікач ледве ворушить губами. — Ви, певне, не розумієте, хто був той рудоволосий?.. Він замордував нашу сестру. Старий хотів помститися… Старий не встиг. Бачить Бог, все це мусило покластися на мої плечі…

Він заплющився, і його обличчя стало вмиротворене. Неначе вслухався в день, у шелест листя і в дзвін капежу.

— Тоді була місячна ніч, — задумливо сказав.

Мати

Я під’їхав до міських воріт. Переді мною й справді було наше місто. Так, місто на дві половини: одна — наша, а друга — Сокольських. Старший Сокольський був мій хрещений батько, а моя сестра — за одним із Сокольських; можливо, колись місто наше з’єднається в одно.

Брама була зачинена, і мені довелося довго стукати. З вежі визирнув воротний, він не міг мене впізнати у незвичному для цих країв іспанському костюмі. Я назвався, і тільки тоді ворота було переді мною відчинено.

— Біда в нас, пане, біда, — забурмотів воротний, і я не міг второпати, про що йдеться. Нетерплячка стьобала мене, тож я, не вдаючись у розмови із старим, стис острогами коня.

Роздивлявся навколо. За час, коли мене тут не було, все позаростало деревами й бур’янами, хати стали нижчі, а тини трухлявіші. Подекуди траплялися люди, скидали, побачивши мене, шапки і кланялися.

Вибирався на горб до замку, і кінь мій важко хекав. Ворота, однак, були наглухо зачинені, і я загупав у них щосили. Лихе передчуття стисло мені серце: щось тут таки й справді відбулося. Десь із глибини обізвався напівчутний голос, питали: «Хто?» Гукнув схвильовано своє ім’я, звуки мені застрягали в горлі. Голос за ворітьми перепитав, тоді я повторив своє ім’я голосніше. Навпроти мене відсунулося вічко, і я побачив насторожене блискуче око, що пильно мене роздивлялося.

— Не сердіться, пане, — сказало око. — Я зараз сповіщу пані.

Око пропало, а я зіскочив з коня. Звідсіля, згори, розстелявся широкий, залитий сонцем краєвид. Хвилями гойдалися хліба і густа трава. На далекій дорозі маячів однокінний віз, а побіч нього їхав неквапно вершник.

Ворота натужно зарипіли, і в них став, зігнувшись у поклоні, вояк. Був у повному спорядженні. Я здивовано на нього подивився, але не сказав нічого, бо гнала мене нетерплячка. Ввійшов у двір і майже побіг через просторий майдан до ґанку нашого дому. На ґанку стояла моя мати, побіч неї тітка і кілька юнаків.

Ми впали одне одному в обійми, і сльози покотилися з материних очей. Я гладив її сиве волосся й заспокоював.

— Біда в нас синку, біда, — зашамкотіла стара. — Той Сокольський напав на нас знагла серед ночі. Слуги встигли зайняти оборону, але ворогів було втричі більше. Тепер мусимо стерегтися…

Я поцілувався з тіткою, вона плакала, як і мати. На вступі до дверей стояли, наче кам’яні, брати мої, два рідних і один у перших. Я кинувся до них і гаряче з ними обійнявся.

— Бог привів тебе до нас у цю лиху годину, — сказала мати. — Вони тоді люто нас побили, але, дякуючи Богородиці, залишилися ми живі. Я сховала братів твоїх, а нам з тіткою таки добряче порахували ребра.

— Що вони хотіли? — глухо запитав я.

— Вимагали Гальшчин маєток. Царство їй небесне, вони замучили твою сестру.

Мати замовкла і аж захиталася з розпачу. Грім вдарив з ясного неба, я стояв перед нею блідий, аж білий.

— Гальшку? — перепитав самими вустами. — Нашу Гальшку?

— Нашу Гальшку, — материні вуста затремтіли.