Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
А Катрін тим часом сповіщала брата: «Принцеса подарувала мені гарненького песика й частувала мене розкішним обідом. Вона мене дуже полюбила. Я добре знаю, братику любий: як я зараз тобі напишу, що мені тут страшно, то ти не зрозумієш. Ти ж мені наказував: тільки-но помітиш небезпеку — зразу гінця! Нічого я не помічаю, а звістку все ж посилаю. «Бережи її! Бережи нашу матусю!» — звелів ти мені поглядом, коли ми від'їжджали. Незабаром ми переїдемо з усім двором до Парижа, де у нас так багато ворогів. Я пильнуватиму, але хоч би вже скоріш і ти був з нами!»
У травні Жанна д'Альбре знов написала синові з Парижа, де вони жили в домі принца Конде. Писала вона ввечері, при відчиненому вікні, і лампа миготіла від теплого леготу.
«Портрета принцесиного я тобі добула й посилаю. Сподіваюся, що він тебе потішить. Мені тут, крім її вроди, таки справді чудової, мало що подобається. Королева Франції мене трохи під ноги не топче, і твоя Марго лишається папісткою: всі мої зусилля марні. Єдине тільки дуже мене потішило: я змогла сповістити Єлизавету Англійську, що твій шлюб уже вирішено остаточно. Сину мій, я не знаю, чи зможу весь час бути при тобі, щоб уберегти тебе від спокус цього двору. Не давайся, щоб тебе звели з доброї дороги, — ні в житті, ні у вірі!»
А в іншій кімнаті того самого будинку потайці дряпала пером сестра: «Хутенько пишу тобі про те, що сталося з нами сьогодні. Ми тут ходимо по крамницях, мама скуповує все для твого весілля. Сьогодні ми були у майстра, що робить портрети з принцеси, і хотіли вибрати найкращий, а надворі зібралися люди й почали нас лаяти. Вони кричали дедалі гучніше й погрозливіше, аж поки наша охорона їх розігнала. Мама сказала, що то тільки вуличні роззяви, їх у Парижі завжди повно; але я знаю, що вони лютували через твоє весілля. Цей народ його не хоче і всюди шукає сварки з протестантами. Декотрі з наших дворян зізналися, що це правда, коли я на них напосілась. Бо я не така дитина, як думають усі. У старої лихої королеви цілий полк фрейлін, а вони скрізь мають приятелів і підцьковують їх проти нас, а надто проти пана адмірала. Він прибув сюди з п'ятдесятьма вершниками. Пані Катрін лютує на пана адмірала, бо він завзято боронить нашу справу. Не насмію сказати, що він її боронить нерозважливо, бо я ж тільки дівчина. Все це я мусила писати похапцем, бо під моїм вікном на подвір'ї чекає кінний гонець, щоб я скинула йому лист, та й світло догоряє, а ще ж треба запечатати».
Тільки-но Катрін заліпила лист воском, пломінчик у носику лампи блимнув і погас. Жаннина лампа ще горіла, і вона писала: «У Коліньї настрій рішучий, як ще ніколи, і це мене втішає. Він вимагає почати війну у Фландрії, і королева не може йому опиратися, хоча й відмагається тим, що нас, мовляв, ніхто не підтримав: ні Англія, ні німецькі князі-протестанти. Та вона, врешті-решт, лише стара баба; зате її син, король, боїться пана адмірала, а тому любить його й називає батьком. Уперше з'явившись до нього, адмірал став на коліна, але в думці він схилився перед богом, а зовсім не перед Карлом Дев'ятим; навпаки, той ладен у всьому чинити його волю, вшановує його почестями й нічого не ухвалює, не порадившися з ним. Король подарував панові адміралу сто тисяч ліврів на відбудову спаленого Шатільйонського замку. Тепер пан адмірал живе там. А король зостався в Блуа з коханкою. Пан адмірал має рацію: це нам нагода відтіснити від влади Катерину. Тепер, сину, збирайся і їдь сюди!»
Ось що написала Жанна, а гонець, беарнський дворянин, надійно сховав при собі листи, щоб удосвіта виїхати з ними. Принаймні він гадав, що в нього обидва листи — і королеви і її дочки — будуть у безпеці. Одначе не встиг він дістатись до дому, де мешкав з товаришами, як на нього налетіли якісь п'яні бешкетники; хоч було й темно, та він упізнав людей з особистої варти королеви Франції. Він боронився, але його збили з ніг. А коли він підвівся, напасники були вже далеко, а з ними й довірені йому листи.
Вони негайно попали до рук Катерини Медічі, і та відкрила їх, не ламаючи печаток. Сама в своїй спочивальні вона читала те, що мимохіть виказували їй супротивниця та її дочка, і відчувала велику втіху. Пані Катрін тішилася тому, що викриття змови завжди підбадьорювало її. Кожна лиха каверза життя й людей ніби виправдовувала її власну натуру й духовні нахили і заохочувала до рішучих дій. Вона сиділа в своєму прямому, невигідному дерев'яному кріслі й дивилась перед себе поверх листів, бо вже знала їх напам'ять; із шести білих воскових свічок, запалених у покої, дві ще освітлювали її — решту вона погасила куцими пальчиками. Жовте сяйво вимальовувало обвислі щоки та підборіддя, а вся верхня половина обличчя була затінена, і тільки очі, звичайно тьмяно-чорні, тепер горіли, наче дві жарини. Хтозна, що бачили ті очі у власній душі старої королеви; у покої вони вихоплювали з півмороку тільки окремі деталі на мальованих панелях стін: там роззявлений у крикові рот, там піднесений ніж. А як протяг нахиляв пломінчик свічки у другий бік, на стіні виступала хтива усмішка німфи й простягнена до неї рука.
Пані Катрін думала про те, що її, за недвозначними словами супротивниці, збираються відтіснити від влади. Ця навіжена вже думає, що вона владарює, а пані Катрін — самотня, всіма покинута, і її син, король, — тільки знаряддя в руках заколотника, якого її суд присудив до ганебної страти на Гревському майдані. «Вироку ще не скасовано, люба моя приятелько! Ви ж не знаєте, може, мій син Карл інколи й кається. А як не отямиться сам, то побоїться свого брата д'Анжу — то ж мій улюбленець, бо він не любить жіноцтва. Я страхаю старшого меншим. Він же знає, як хутко в нас умирають. Ні, люба приятелько, думайте собі що хочете, але я не збираюся гнівити іспанського короля й не підтримаю голландських гезів проти нього. Бо
