Ратники князя Лева - Петро Михайлович Лущик

Тому Лев не бачив Тройдена своїм конкурентом, але для досягнення своєї мети литвин був чудовою кандидатурою, тим більше що міг посунути Шварна.

«Але для цього потрібен Воїшелк! — подумав Лев. — Вірніше, не потрібен. Ні Тройдену (той йому заважає зайняти литовський трон), ні Шварнові, адже, знаючи непостійність сина Міндовга, можна сподіватися на неймовірне воскресіння монаха — тьху на тебе! — повернення до князів!»

Потрібно, щоб дядько запросив на снем і Воїшелка, вирішив князь Лев у той саме момент, коли до зали зайшов Ратибор.

— Князю? — вклонився він.

— Негайно вирушай до Світозара! — наказав Лев.

Ратибор був серед тих небагатьох, хто знав справжнє призначення Тустані. Йому не треба було довго пояснювати, що робити далі йому взагалі не треба було нічого пояснювати. Він знову вклонився і зник так само нечутно, як і з’явився.

І князь Лев Данилович залишився обдумувати, що такого написати дядькові, щоб у Володимир приїхав і Воїшелк.

Його роздуми знову перервали. Князь Лев хотів уже зірватися на крик, мовляв, скільки можна, лише заважаєте думати, але, побачивши у дверях Констанцію, заспокоївся. Зрештою, пора і відпочити, до Страсного тижня ще далеко, встигне не лише придумати, що писати дядькові, але й відправити листа, і ще залишиться час на те, щоб король переконав підозрілого Воїшелка зустрітися з князем перемиським.

Констанція вкотре перебула зиму в батька в Естергомі. Лев, зрештою, не заперечував проти цього. На батьківщині Констанція жила разом зі своїми сестрами, і там довгими зимовими вечорами вони проводили час у розмовах про віру і Бога. Лев був не проти. Головне, що син, п’ятнадцятирічний Юрій, не відходить від нього і не прагне до столиці свого діда Бели IV.

Недавно Констанція повернулася до чоловіка — захотіла зустріти Великдень тут, у Львові. Признатися, Лев навіть зустрів її радісно: по-перше, дійсно скучив, а по-друге, Констанція завжди поверталася від батька з останніми новинами, які князь отримати тут, у Львові, просто не міг.

— Я хотіла покликати тебе до вечері, — неначе виправдовуючись за своє вторгнення, сказала Констанція.

Лише тепер Лев відчув, що дійсно зголоднів.

— Згоден, справді, повечеряємо разом, — усміхнувся він. — А то потім я маю ще відповісти дядькові на його запрошення.

— Ти поїдеш у Володимир? — здивувалася жінка.

— Як старший серед князів і до того ж король, Василько має право зібрати всіх нас.

— А про що буде мова?

Замість відповіді Лев подав Констанції лист Василька. Вона підійшла до вікна — дещо недобачала — й уважно прочитала написане. Затим повернулася до чоловіка.

— Ти не питав мене про моє перебування в домі батька, — почала Констанція.

— Ми домовилися, що я не розпитуватиму тебе, поки ти не вирішиш розповісти сама, — перебив її Лев.

— Я це знаю і вдячна тобі, — згодилася жінка. — Якщо хочеш, я розповім тобі.

— А вечеря?

— Це недовго, тим більше що я не хочу, аби це чув іще хтось.

— Тоді присядьмо, якщо така справа.

Констанція і Лев всілися в кріслах біля вікна. Жінка деякий час дивилася на місто внизу.

— Цього разу до батька приїхала молодша сестра Йолента. Ти знаєш, її видали за Болеслава, князя Каліша.

Лев не те що знав про калішського князя, він просто чув про нього. Зрештою, на цьому вся цікавість і закінчувалася. Лева не хвилювали свояки, які не виявляли до його власної персони зайвої уваги, але для годиться він кивнув головою.

— Якось перед Різдвом Йолента розповіла мені про свою розмову з нашою старшою сестрою Анною. Вона проговорилась, що дочка Єлизавета чула від чоловіка про людей, котрих князь Казимир навіщось відправляв до монастиря Святого Михайла.

Почувши таке, Лев насторожився. Звичайно, він не сприймав серйозно подібні чутки, вважаючи їх лише жіночими теревенями, але тепер задумався. Почуте примусило його забути про вечерю у сусідній кімнаті.

Дочка Анни, сестри Констанци, була видана за Пржемисла Отакара II, а Казимир І був князем куявським. Лев пригадав рядки з листа Василька.

«Пржемисл надумав передати литовську державу в лен польським князям мазовецьким, куявським і краківським».

А це значило одне: в монастирі Воїшелк зайнятий не лише молитвами про спасіння душі.

Шість крісел розставлені колом таким чином, щоб кожен присутній бачив інших. У кріслі навпроти дверей сидів король Русі Василько Романович. Не по роках підтягнутий, майже без сивини, що було дивно, коли згадати, що брат Данило помер геть сивий, та й молодші від нього племінники вже мали посріблене волосся. Король не мав звичної у таких випадках корони — вона не була доречною сьогодні.

Праворуч від короля стояло крісло його сина, князя волинського Володимира. Він схожий на свого батька не лише зовнішньо. Останнім