Джерело - Айн Ренд

Читаємо онлайн Джерело - Айн Ренд
залишився. Розпалений, він підійшов до секретарки.

— Хто це така? — запитав він.

Секретарка стенула плечима:

— Шефова дівчинка.

— Нічого собі, щасливчик! — мовив Кітінґ. — Він ховав її від мене.

— Ви неправильно мене зрозуміли. Це його донька. Домінік Франкон.

— Ого, — сказав Кітінґ. — О Господи!

— Отак от? — дівчина саркастично дивилася на нього. — Ви читали сьогоднішнє «Знамено»?

— Ні. А що таке?

— Прочитайте.

Загудів селектор — і секретарка відвернулася.

Він послав кур'єра по випуск «Знамена» і почав жадібно читати колонку Домінік Франкон «Твій дім». Чув, що останнім часом вона здобула певну популярність, описуючи оселі видатних жителів Нью-Йорка. Вона спеціалізувалася на оздобленні будинків, але час від часу зважувалася на архітектурну критику. Сьогодні її темою була нова резиденція містера і місіс Айнсворт на Ріверсайд-драйв. Він прочитав, зокрема, таке:

«Ви входите до розкішного вестибюля із золотистого мармуру і думаєте, що це мерія або поштамт, але це не так. Однак там є усе: мезонін із колонадою і сходи з випуклостями та картушами у формі застібнутих шкіряних ремінців. Лише не зі шкіри, а з мармуру.

В їдальні — пречудові бронзові ворота, помилково розміщені на стелі — у формі решітки, переплетеної свіжими виноградними гронами. Там є мертві качки і кролики, що теліпаються на стінних панелях серед букетів моркви, петуній і стручкової квасолі. Не думаю, що в реальності все це мало би дуже привабливий вигляд, але оскільки маємо справу лише з поганенькими гіпсовими копіями, — все добре…

Вікна спальні виходять на цегляну стіну, не дуже охайну, але кому потрібно бачити спальні… Фасадні вікна доволі великі та впускають чимало світла, крізь них можна побачити ноги мармурових купідонів, що вони натицяні ззовні. Купідони добряче вгодовані і знадвору здаються гарнесенькими на тлі гнітючого сірого граніту; вони досить доречні, якщо вам подобається дивитися на пухкенькі п'ятки щоразу, визираючи з вікна, щоб перевірити, чи не йде дощ.

Якщо вам набридне цей краєвид, ви завжди можете подивитися крізь центральні вікна другого поверху на чавунні крижі Меркурія, який вмостився на вершечку фронтону над входом. Це дуже красивий вхід. Завтра ми відвідаємо будинок містера та місіс Сміт-Пікерінґ».

Цей будинок проектував Кітінґ. Та, попри свою лють, він не міг не вишкіритися, коли подумав, що має відчувати Франкон, читаючи оце, і як він дивитиметься в очі місіс Дейл Айнсворт. Потім він забув про будинок і статтю. Пам'ятав лише дівчину, яка написала це.

Кітінґ схопив три випадкових ескізи зі столу і почимчикував до Франконового кабінету, щоб попросити шефа схвалити їх, хоч у цьому не було жодної потреби.

На сходовому майданчику біля зачинених дверей кабінету Франкона він зупинився. Почув голос Франкона за дверима, гучний, злий і безпорадний, — голос, який він завжди чув, коли Франкона перемагали.

— …очікував такого неподобства! Від власної доньки! Я звик до всього від тебе, але це вже просто обурливо. Що мені робити? Як пояснити? Ти хоч приблизно уявляєш собі моє становище?

Потім Кітінґ почув її сміх; такий веселий і такий холодний, що зрозумів: краще не заходити. Він знав, що не хоче заходити, бо боїться знову зазирнути їй в очі.

Він розвернувся і спустився сходами. Дійшовши до першого поверху, подумав, що познайомиться з нею, незабаром познайомиться, і Франкон не зможе цьому завадити.

Він жадібно, з веселим сміхом згадував той образ Франконової доньки, який уявляв протягом років. Тепер перед його очима поставала зовсім інша картина майбутнього, хоча він невиразно відчував, що краще було б ніколи більше її не зустрічати.

10

У Ролстона Голкомба майже не було шиї, її заміняло підборіддя. Його підборіддя і щелепи утворювали суцільну дугу, що відпочивала на грудях. Щоки були рожеві, м'які на дотик; вони нагадували шкірку ошпареного окропом персика. Сиве густе волосся здіймалося над чолом і спадало на плечі за середньовічною модою, осипаючи комірець лупою.

Він ходив вулицями Нью-Йорка у капелюсі з широкими крисами, темному діловому костюмі, блідо-зеленій атласній сорочці та камізельці з білого алтабасу, з величезним чорним бантом, що стримів з-під підборіддя. І він носив ціпок, — не паличку, а високий ціпок із чорного дерева, що закінчувався набалдашником зі справжнього золота. Здавалося, його величезне тіло поступалося звичкам прозаїчної цивілізації та її безбарвній одежі, але овал підборіддя і живіт пливли уперед, несучи барви його душі.

Він міг собі це дозволити, бо був генієм, а також президентом Гільдії архітекторів Америки. Ролстон Голкомб не поділяв поглядів своїх колег з організації. Він не був ані запрацьованим будівельником, ані бізнесменом. Він був, як сам рішуче заявляв, людиною ідеалів.

Він осуджував злиденний стан американської архітектури і безпринципний еклектизм її практиків. У будь-який період історії, наголошував він, архітектор будував у дусі свого часу, а не обирав проекти з минулого; ми можемо знайти своє місце в історії, лише враховуючи її закони, які вимагають, щоб коріння нашого мистецтва сягало реальності нашого власного життя. Він називав дурницею зведення грецьких, готичних або романтичних будинків; «дозвольте нам, — закликав він, — бути сучасними і будувати в стилі, що належить нашій добі». Він знайшов цей стиль. Це був ренесанс.

Він чітко це обґрунтовував. Оскільки, стверджував, що від часів Відродження у світі не відбувалося нічого важливого, ми повинні вважати себе досі причетними до цього періоду; і всі зовнішні форми нашого існування мають бути вірні зразкам великих майстрів XVI століття.

Він втрачав терпець, розмовляючи з людьми, які говорили про сучасну архітектуру з позицій, відмінних від його власних; він ігнорував їх; він стверджував, що людина, яка прагне порвати з усім минулим, є лінивим невігласом, і що не можна ставити оригінальність над Красою. Його голос шанобливо тремтів на останньому слові. Він брався тільки за масштабні замовлення. Спеціалізувався на вічному та монументальному. Він побудував чимало меморіалів та капітоліїв. Він створював проекти Міжнародних виставок.

Він творив, наче композитор, імпровізуючи під дією містичних сил. Натхнення охоплювало його зненацька — і він додавав гігантський купол до плаского даху закінченої будівлі, або інкрустував довге склепіння мозаїкою золотого листя, або обдирав із фасаду вапняк, щоб замінити його на мармур. Його клієнти полотніли, затиналися — і платили. Його велична особистість вела до перемог у будь-якій битві з гаманцем клієнта; за його спиною стояло стійке, необговорюване, всемогутнє переконання, що він — Митець. Його престиж був величезним.

Він походив із родини, занесеної до «Великосвітського альманаху». У зрілому віці Голкомб одружився з юною леді, її родини у цьому альманасі не було, зате доньці-одиначці перепала купа грошей та імперія жуйок.

Ролстонові Голкомбу виповнилося шістдесят п'ять, до яких він

Відгуки про книгу Джерело - Айн Ренд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: