Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович
Насправді не існувало жодної спеціальної заборони, яка ставила би поляків нижче за українців. Що справді існувало — це заклади nur für Deutsche, nur für Arier[37], доступу до яких не мали ні поляки, ні українці. Підрозділ есесівців, що того вечора ввірвався на виставу, було, до речі, піднято за командою просто посеред сеансу саме в такому арійському кіно «Вікторія», розташованому поруч тієї ж площі Міцкевича, за якусь хвилину-дві ходи від театру.
Те, що поляків нібито не було в театрі на прем’єрі «Шаріки», пояснюється не забороною їм відвідувати театр, а їхнім демонстративним небажанням відвідувати якусь там rusińską operetkę[38]. Ще чого не вистачало! Купувати квитки на якийсь безперечний примітив? Підтримувати культуру ворога? Хіба різуни-русини можуть узагалі мати бодай якийсь стосунок до мистецтва?
Тадеуш Ольшанський цих дуже ймовірних мотивів не ретранслює. Втім уже через кілька речень із його спогадів випливає, що принаймні одна полька на виставі таки була — медсестра Броня. Це вона забігла до Ольшанських просто з театру, як пише автор, «схвильована». «Вона була полькою, — визнає він, — але вийшла заміж за українця, від чого, зрештою, її застерігав мій батько, адже її наречений був затятим українським націоналістом». З її слів Тадеуш Ольшанський переповідає, що трапилось: «Після другої дії до театральної зали ввірвалося ґестапо. Перекрили всі виходи на першому поверсі й балконі. На сцену в оточенні ґестапівців із націленими на глядачів автоматами вийшов заступник шефа ґестапо Брандт (насправді на той час уже не заступник, а наступник Жахного Крюґера, тобто шеф ґестапо. — Ю. А.) і пригрозив, що кожен, хто поворухнеться, дістане кулю в чоло. Спершу обшукали і випустили з театру матерів із дітьми. Потім на сцені по черзі обшукували решту. В залі під кріслами знайшли багато зброї та гранати. Двох чоловіків дуже побили. Вже арештували і вивели близько сотні чоловіків, закутих у кайданки. Мабуть, українці готували якесь повстання, бо навіщо тоді приходити до театру озброєними?»
Це дуже влучний запит, над яким ще замислимося. Тим часом Ольшанський переказує одну з версій можливої відповіді: «Після вистави вони мали напасти на поляків і влаштувати погром». Але тут-таки визнає: «Зрештою, в поширенні такої інформації були зацікавлені саме німці».
Повертаймося до «Протоколу», а в ньому — до моменту, коли ґестапо відпускає з театру жінок і дітей, а всіх присутніх чоловіків пересаджує на північну (праву) половину партеру. Акторів, у гримі та сценічному одязі, зганяють туди ж. Поруч і маестро Барнич, автор «Шаріки» та циклу популярних карпатських танґо, серед яких єдиним (зате справжнім) еуе^гееп’ом ще стане «Гуцулко Ксеню». Навіть ворогові не побажаєш такої прем’єри, міркує дириґент театрального оркестру маестро Штадлер, якого нині відпустять, але невдовзі арештують за валізу антинімецької літератури польською мовою. Втім до нього все одно буде особливе ставлення, і йому під час допитів дозволять курити.
Тим часом відбувається перевірка «спорожнілих місць» на балконах і другій половині партеру. «В одному місці, — звітує «Протокол», — почувся тріумфальний крик ґестапівця, який узяв щось з-поміж крісел і передав Брандтові. Той так само тріумфально усміхнувся й показав публиці знайдену гранату та дві пистолі».
У переказі «Роберта» так само згадано гранату і два пістолети, але й «дещо літератури». В обох джерелах Брандт іронічно звертається до присутнього голови українського комітету (рідного брата поета-декадента Лепкого) приблизно такими словами: «Хіба з цим ходять до театру? Дивіться, пане голово, це принесли сюди українці, а не якісь поляки».
У спогадах Яшана про цей-таки епізод натрапляємо на суттєві відмінності: «Під кріслами 3-го або 4-го ряду знайшли покинену зброю, що її, як дехто твердив, підкинув один з аґентів, польський фольксдойч. Мало там бути п’ять револьверів, набої та одна яйцевидна ручна граната. Підозріло було та дивно, що те все знайшлося на одному місці».
Яшанове «дехто твердив» (хто саме твердив, звідки це взялося?), тобто версію з підкиданням, хоч і доволі непереконливу через туманне «дехто», можна все ж розглядати як своєрідне пояснення Брандтового акценту на це принесли сюди українці, а не поляки. Інакше-бо важко зрозуміти, чому Брандт узагалі поляків згадує. Проте якщо йому йдеться про зняття теми «польського сліду» апріорі, то все логічно. Брандт, можливо, знає, що зброю підкинув його ж аґент, «польський фольксдойч». Але йому важливо звинуватити українців. Це його гра.
Далі відбуваються три інциденти, кожен з яких заслуговує на пильніше вдивляння.
8
Перший. Завісу спущено. На сцену по одному викликають розсаджених у правій частині партеру чоловіків, перевіряють їхні документи й обшукують. Один із них, як свідчить «Протокол», «молодий поблідлий бльондин», привертає до себе увагу надто очевидною знервованістю. Втім у нього не знаходять нічого підозрілого, «контроля перейшла досить спокійно», і він, здавалося б, може повертатися в партер, на другу його половину, де дозволено сидіти вже перевіреним. Але «коли він вже мав сходити зі сцени, з-за куртини[39] висунулася рука та затягнула його за куртину. У тому місці в куртині була прорізана діра, крізь яку весь той час обсервувало публику людське око, напевно, якогось провокатора».
У звіті «Роберта» йдеться про те ж, але «молодого поблідлого бльондина» точно ідентифіковано як члена Організації: «Серед ревідованих був друг “Крук”. Його хтось, мабуть, показав через шпаринку, бо якась рука затягнула його за куртину. “Крук” зажив отруту».
У «Протоколі» це підтверджено: було видно, як той, кого тягнуть, устигає щось проковтнути з руки, а «по кількох секундах присутні почули, як за куртиною щось впало, та почали кликати лікаря». Звітувальники «Роберта» знають більше: «Покликано лікаря, однак отруєного привести до тями не вдалося, і санітарним автом його завезли до міської лічниці, де він, мабуть, помер». (Насправді «Крук» тоді не помер, і це важливо.)
Другий інцидент пов’язаний зі ще одним молодим підпільником та ще однією спробою самогубства. У «Протоколі» він фігурує як «Андрій», а в «Репортажі» як «Артем». Жодне з джерел може при цьому не помилятися: деякі з підпільників користувалися не те що одним-двома,
