Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Ні, він не капітулює перед труднощами, не поступиться перед перешкодами. Задля своєї мрії, задля здійснення своєї мети він ладен всю чорну роботу взяти на себе, всю найбруднішу працю на себе перебрати: мести, виносити, мити, піклуватись, дбати, з верблюжою витримкою коритися, обернутися в ніщо, стати учнем.

Певне, він скорився з покликання. Він свідомо принизив себе, щиро й безумовно визнав імператорську велич друга, повірив у його вищість і його чаклунство, в магічну його силу шамана, якому все дозволено, бо він, саме він і ніхто інший, володіє таємницею тайни.

Ми знаємо: Вінсент звик до самозречення в усьому, в тім числі і в приязні. Хіба цього вже не було з ним в Борінажі, що він дійшов до останньої міри відмовлення, зрікся ліжка, спав у кутку на соломі, не смів обув’я взути на ноги свої, ходив босий, голодував, бо соромився бути ситий, коли іншим не вистачало що їсти. А цей його зв’язок з Христиною, співжиття з цією знечещеною і зганьбленою жінкою: усе віддати їй і нічого не залишити для себе?!

Усе це повторюється ще раз в його взаєминах з Ґоґеном. В ім’я творчої дружби, творення мистецької церкви, спільноти він іде на самознищення, самопідкорення. Він ламає перегородки, одкриває шлюзи, стягає з себе ту зовнішню оболонку, що відокремлює людину від людини, душу від душі, «я» від «я».

І тепер, коли шлюзи відкрито й потік його «я» стримить, коли душа його оголена як ніколи, коли в останній душевній наготі своїй він особливо гостро відчуває кожен дотик до себе, він тим гостріше прагне пізнати того, в кому він співрозчиняється, хто всмоктує в себе його душу, вбирає його в себе, задля кого він позбувається, втрачає себе, нищить своє «я».

Кілька разів Ґоґен прокидався вночі, сповнений якогось невиразного почуття. Одкривши очі, він бачив Вінсента, який, схилившись над ліжком, стояв, уважно вдивляючись йому в обличчя. «Що таке, Вінсенте?» — питав він вражений. Але цей, не кажучи ні слова, забирався геть, ішов до себе, лягав на ліжко і, здавалося, засинав відразу, немов поринав у темну й глуху безодню.

Він існував з дивним почуттям темряви, що огортає його й хоче його поглинути, катастрофи, якої він не сміє й не може одвернути від себе. Чи не йшло все життя його від конфлікту до конфлікту?

Невиразні привиди починають одвідувати його. Вони приходять з невідомої безвісти й зникають у темряві.

Це дужче за нього: ніч, глуха безкрая безодня. Сни, подібні на яв. Яв, якої не відрізнити від сну. Він втрачає себе. Його немає, є Ґоґен, який заволодів його душею. Він примушує себе зосередитись на думці, що він здоровий духом, що він є Святий Дух, що демони безсилі супроти Святого Духа, але демони приходять з темної безодні, і він безсилий перешкодити, щоб вони приходили.

Тим часом Ґоґен охоче грає роль містагога. Помітивши, що це справляє враження на Вінсента, він тим охочіше свою високомірність одягає в шати містеріяльного покликання. Він промовляє з урочистою помпезністю, висловлюється пишно й таємниче.

Не пророк, а факір, не священик, а маг, фальшивий спадок фантастичних імператорів, він розпочинає гру. Нещирий і суєтний, він зловживає зі щирости й простоти Вінсента. Його приваблює віра останнього, його подив, пристрасність його захоплення. Він пишається, що зустрів людину, яка, здається, безвідмовно піде за ним, розчинить свою волю в його волі.

Він і найменше не вважає на духову небезпеку цієї гри, на ту велику відповідальність, яку він перебирає на себе.

Він прагне здаватись надзвичайним, не таким, який він є. Удавати з себе іншого, як він є. Дрібний урядовець, він претендує на стіл імператорів ацтеків. Не-Месія, він привласнює собі вбрання, яке йому не належить носити. Він відправляє месу, не бувши висвячений. Він імітує. Часто він буває ненатуральний, — самосвят і узурпатор.

Через кілька років, повернувшись зі своєї подорожі до тропіків, він прогулюватиметься по бульварах Парижа в екстравагантному вбранні мистця, з явайською натурницею поруч себе, з ковінькою в руці, вирізьбленою ним самим на зразок скульптури маорі, і з мавпочкою на плечі. Він хотів і хоче завжди викликати до себе подив.

Ця прибрана навмисність дратує Вінсента. Він наважується іноді на протести. Раз у раз в відповідь Ґоґенові він кидає різкі репліки. До того ж між ними часто виникають тертя, яких ніколи не уникнути при спільному житті.

Як крик пави, поведінка Ґоґена починає через кілька місяців співжиття стомлювати Ван Ґоґа.

***

Хто може сказати, яка з чергових катастроф, що трапляються в житті кожної людини, буде для неї остаточною?..

Вінсент добре знав: після кожного періоду відносної сталости в його житті наступає зрив, усе летить шкереберть, ламається, трощиться, падає. Чи не треба чекати, що й ця його дружба з Ґоґеном, така хрумка й хистка, теж не скінчиться катастрофою? Чи не йшло все його життя від одного конфлікту до другого, з людьми, з собою або ж з долею? І якщо й цього разу прийде катастрофа, то чи пощастить йому видістатися на поверхню з-під уламків цього будинку на площі Ламартіна 2, який він в ознаку своєї приязні до Ґоґена демонстративно — з викликом проти всіх — розмалював такою чудесною, яскраво-цитриновою фарбою?.. Чи, може, на цей раз ця катастрофа, якби вона сталася, була б для нього останньою й остаточною?

Жаден інший рік в його житті не був такий плідний, як цей рік — рік перебування в Арлі. Він працює в становищі творчої лихоманки, як одержимий, в безмірності наснаги, за параболою лету. Він агонізує в праці. І ця напруга виснажує його. Він знеміг. Він перепрацьований. Щоб підтримати себе, він безнастанно курить. Хмари диму огортають його блакитною авреолею.

Мистецькі суперечки, які він веде з Ґоґеном, збуджують його. В товаристві Ґоґена він п’є.

Алкоголь у сполученні з хронічним недоживленням, уперта, понад людські сили праця, палкі дискусії, усе це тримає Вінсента в постійному, ніколи не послаблюваному нервовому збудженні.

Абсент діє йому на нерви, але він вживає його регулярно, змагаючись із Ґоґеном, який незрівняно краще за нього витримує спиртові напої. Вінсент надто скромна й нерішуча людина, надто сумлінний друг, щоб відмовитись підтримувати товариство Ґоґенові в щовечірніх його пиятиках. Сидіти поруч за столиком кав’ярні й відповісти «ні!» на пропозицію випити, чи не було б це з його боку зухвальством, вищою мірою нетактовности й нелюб’язности щодо приятеля, який каже:

— Я не звик пити сам!

І він п’є. Надуживає з алкоголю, хоч абсент і отруює