Троє у човні (якщо не рахувати собаки) - Джером Клапка Джером

Якщо після річки вам захочеться прогулятися, ви зможете втішатися красою, якою сповнена вся околиця, хоча і сама річка тут найкрасивіша. Вниз до Кукхема, за лісом Куоррі та лугами, багатство краси — неймовірне. Старий добрий ліс Куоррі! Твої вузенькі круті стежинки, твої сповнені спогадів про сонячні літні дні невеличкі галявинки, на яких бавиться вітер! Привиди усміхнених облич прогулюються твоїми тінистими просіками, а в шелесті листя тихо звучать голоси далекого минулого.

Від Мерлоу до Соннінга ще красивіше. На правому березі, не доходячи півмилі до Мерлоуського мосту, височить велике старе Бішемське абатство. Колись за його кам'яними стінами лунали голоси лицарів-тамплієрів і в різні часи воно слугувало прихистком для Анни Клевської та королеви Єлизавети. Скільки всього трагічного і водночас хвилюючого таїть воно в собі. Оздоблена гобеленами спальня, потаємна кімната у товщі стін. А привид леді Холі, котра забила до смерті свого маленького сина, і досі бродить там ночами, намагаючись вимити у примарній чаші свої примарні руки.

Тут спочиває всемогутній Ворвік, якому тепер байдуже до таких повсякденних речей, як земні королі та королівства, а також Солсбері, що послужив хорошу службу при Пуатьє[23]. Зовсім поряд з абатством, над самою річкою стоїть Бішемська церква, і якщо на якісь могили та пам'ятники й варто подивитися, то це у Бішемській церкві. Там, під Бішемськими буками, плаваючи у човні, той самий Шеллі[24], який потім жив у Мерлоу (його будинок і досі стоїть на Вест-Стріт) написав «Обурення ісламу».

Трошки вище, біля греблі в Харлі, я часто задумувався над тим, що навіть якби я залишився тут на місяць, мені не вистачило б часу, щоб насолодитися красою тутешнього краєвиду. Містечко Харлі — це п'ять хвилин пішки від шлюзу — одне з найдавніших на всій річці. Воно існує, як-то кажуть у старій приказці, ще з тих похмурих часів: «Від часів короля Себерта та короля Оффи». Одразу за греблею (вгору по річці) лежить Данське поле. Тут стояли табором завойовники-данці під час свого походу на Глостершир. Трохи поодаль, біля самого вигину річки, стоять залишки Медменхемського абатства.

Відомі медменхемські ченці, або як їх ще звикли називати «Клуб пекельного вогню», і членом якого був сумнозвісний Вілкс[25], створили братство. Його девіз «Роби так, як тобі до вподоби» і досі красується над напівзруйнованим входом до абатства. Задовго до того, як було створено це лжеабатство з його зборищем нечестивих блазнів, на тому самому місці стояв монастир більш суворих правил, і його ченці були зовсім несхожими на тих розпусників, які змінили їх через п'ятсот років.

Ченці-цистерціанці, абатство яких було там у тринадцятому столітті, замість одягу носили грубі туніки з каптурами і не їли ні м'яса, ні риби, ні яєць. Вони спали на соломі й опівночі вставали, щоб відслужити месу. Весь день вони проводили в праці, читанні та молитвах. Усе їхнє життя було сповнене мертвого мовчання, тому що жоден з них не промовляв ні слова.

У такому мальовничому, такому яскравому, створеному Богом місці — таке похмуре братство і з таким похмурим життям у ньому. Дивно, що голоси довколишньої природи — ніжні переспіви води, шепіт трави біля річки, музика непосидющого вітру — не допомогли цим ченцям якось по-іншому зрозуміти сенс життя. Цілими днями в глибокому мовчанні вони прислухалися, чи не зійде до них голос з небес. А він щодня і щоночі промовляв до них незліченною кількістю звуків, але вони його не чули.

Від Медменхема до чудового Гемблдонського шлюзу річка сповнена неповторного миру і спокою. А далі, за Грінлендсом — там стоїть не надто привабливий будинок мого газетяра, спокійного, скромного, поважного джентльмена, якого влітку можна часто зустріти в цих місцях, коли він енергійно гребе у човні або розмовляє з наглядачем шлюзу — і аж за Хенлі, все довкола виглядає дещо бідним і безрадісним.

У понеділок вранці в Мерлоу ми встали досить-таки рано. Перед сніданком ми пішли купатися, а коли поверталися, Монморенсі показав себе неперевершеним віслюком. Єдине, що ми з Монморенсі по-різному сприймаємо, — це коти. Я люблю котів. А от Монморенсі — ні.

Коли я бачу кішку, я кажу їй: «Бідна киця!» і зупиняюсь, щоб погладити її по голові. Вона піднімає хвоста, вигинає спину і треться своїм носом об мої штани. Між нами панує взаєморозуміння і спокій. Коли ж кішка потрапляє на очі Монморенсі, про це знає вся вулиця. Якби звичайна поважна людина дбайливо використовувала всі ті лайки, які виплескуються за десять секунд, їй би їх вистачило на все життя.

Я не докоряю йому (зазвичай, я обмежуюсь тим, що даю йому запотиличника або кидаю в нього каменем), тому що я сприймаю це як його єство. У фокстер'єрів уже при народженні в чотири рази більше гріхів, ніж у будь-якого іншого собаки, і нам, християнам, доводиться роками докладати зусиль, щоб хоч якось змінити хуліганську природу фокстер'єрів.

Пам'ятаю, якось я був у вестибюлі Хеймаркетського універмагу. Довкола мене було багато собак, що чекали на своїх господарів, які пішли до магазину скуповуватися. Там були мастіф, одна чи дві колі, сенбернар, кілька ретриверів і ньюфаундлендів, французький пудель з купою шерсті довкола голови і зовсім голий посередині, бульдог, декілька крихітних, наче іграшкових, завбільшки зі щура, песиків, та пара йоркширських дворняг.

Вони спокійно і терпляче сиділи, поринувши у якісь свої думки. У вестибюлі панували мир і спокій. Атмосфера в ньому була сповнена покірності, доброти і спокійного смутку.

І ось до кімнати ввійшла гарненька молода панянка. На повідку вона вела смиренного на вигляд невеличкого фокстер'єра. Вона також залишила його там, прив'язавши між бульдогом та пуделем. Якийсь час він сидів і оглядався довкола. Після цього звів очі догори, і складалося враження, що він думає про свою матір. Потім він позіхнув. Він подивився на інших собак: всі вони були мовчазними, поважними і сповненими гідності.

Він поглянув на бульдога, що дрімав справа від нього. Потім — на пуделя, який гордовито виструнчився зліва. А тоді, без будь-якого попередження і без найменшого приводу вкусив того пуделя за передню лапу. Лемент страждання наповнив тихий напівморок вестибюля.

Схоже, результат його першої спроби припав йому до душі, тож він вирішив продовжити і трішки всіх розворушити. Він стрибнув на пуделя, а потім рішуче атакував колі. Та прокинулася і, не гаючи й миті, з гавкотом кинулася в жорстокий двобій з